27

У понеділок я маю всі підстави залишитися вдома. Травмована нога, рекомендації лікаря, фіксатор на щиколотці й навіть кіт, який із самого ранку демонструє готовність скласти мені компанію. Я б із величезним задоволенням закопалася у власних подушках, поставила поруч чашку кави, влаштувала ноутбук на колінах і працювала, не вилазячи з ліжка. Тим паче більшість моїх завдань цілком можна виконувати дистанційно, а документи, які потребують особистої присутності, нікуди не втечуть за один день.

На жаль, у моєї начальниці зовсім інші плани.

Вона телефонує о восьмій ранку й таким жалібним голосом просить мене приїхати, що я спочатку навіть лякаюся. За три дні нашого незапланованого відрядження у відділі накопичилася купа невиконаної роботи, сьогодні треба терміново закрити кілька звітів, а ще зранку надійшли додаткові запити від керівництва. Начальниця запевняє, що ніхто не змушуватиме мене бігати поверхами, достатньо просто сидіти за комп'ютером і допомогти розібратися з документами, бо без мене вони там остаточно потонуть.

Я намагаюся нагадати їй про лікарняні рекомендації, але вона обіцяє особисто принести мені каву, виділити найзручніше крісло й заборонити будь-кому відволікати мене від роботи. Останнє звучить особливо привабливо, хоча я чудово знаю, що вже за пів години після моєї появи Марина прийде з черговим «Солю, глянь одним оком», а Руслан тріщатиме під вухом без перестанку. Зрештою погоджуюся, бо залишати начальницю саму розгрібати цей безлад теж не хочеться. Вона завжди нормально до мене ставилася, а після суботньої історії з презентацією взагалі кілька разів подякувала за допомогу.

Щоправда, є ще одна причина, через яку я воліла б сьогодні не виходити з дому. Висока, темноволоса, із зеленими очима й надзвичайно поганою звичкою цілувати підлеглих, а потім утікати, навіть не давши їм пояснити, що сталося.

Варто лише згадати суботній вечір, як я мимоволі торкаюся губ пальцями. Досі не можу вирішити, що мене більше бентежить: сам поцілунок чи те, наскільки охоче я на нього відповіла. А ще страшенно дратує, що Олександр Маркович після всього просто пішов, залишивши мене з його піджаком на плечах і купою запитань. Тепер доведеться зустрічатися з ним у коридорах, вітатися й удавати, що нічого не сталося, хоча особисто я воліла б найближчі кілька тижнів спілкуватися з генеральним директором виключно електронною поштою.

Проте начальниця вже чекає, тож доводиться вибиратися з-під ковдри й готуватися до чергового робочого подвигу. Валеріан, який розлігся на моїй подушці, проводжає мене невдоволеним поглядом, а коли я беру милиці, демонстративно відвертається до стіни. Судячи з усього, він теж вважає, що я ухвалила дурне рішення, і цього разу я з ним цілком погоджуюся.

Найбільше засмучує необхідність замовляти таксі. Зазвичай я їжджу на роботу маршруткою, і хоча ранкова тиснява давно стала невіддільною частиною мого життя, зараз навіть уявити себе з милицями під пахвами серед натовпу пасажирів страшнувато. Особливо коли треба втриматися на ногах під час різкого гальмування, а вільних місць може й не бути. Тому я зі скрипом відкриваю застосунок таксі й одразу морщуся, побачивши вартість поїздки.

Чудово. Ще кілька таких робочих днів — і можна буде оформлювати кредит на пересування містом.

Я, звісно, отримую цілком пристойну зарплату, якщо порівнювати з мінімальною, але після оренди квартири, комунальних платежів, продуктів і Валеріанового корму особливих багатств не залишається. А тепер до звичних витрат додалися ліки, фіксатор для ноги й таксі, яке коштує приблизно стільки, скільки я зазвичай витрачаю на дорогу за кілька днів. І це ще одна причина, чому я категорично не збираюся програвати парі з Олександром Марковичем. Потрійна зарплата зараз виглядає настільки привабливо, що заради неї я готова цілий місяць терпіти навіть його нахабні усмішки.

Коли таксі нарешті під'їжджає до будинку, я обережно спускаюся вниз, намагаючись не навантажувати травмовану ногу. Водій допомагає скласти милиці в салон, а я влаштовуюся на задньому сидінні й востаннє перевіряю робочі повідомлення. Начальниця вже надіслала список термінових завдань, Руслан — фотографію кавомашини з підписом «Без тебе вона відмовляється працювати», а Марина встигла запитати, чи зможу я сьогодні допомогти їй із таблицями.

Ну ось, робочий тиждень навіть не почався, а я вже знаю, що він буде “чудовим”.

Відкладаю телефон і дивлюся у вікно на ранкове місто. Автомобіль повільно просувається крізь затори, за склом поспішають на роботу люди, а я подумки складаю план на день: розібрати документи, допомогти начальниці, не посваритися з Мариною й за можливості жодного разу не зустрітися з генеральним директором.

Останній пункт, звісно, найскладніший. Але я сповнена рішучості хоча б спробувати.