26

До міста добираємося вже надвечір. Водій допомагає мені винести валізу й навіть пропонує підняти її до квартири, але я прошу залишити багаж біля дверей, бо спочатку маю забрати Валеріана в тітки Наді. Щоправда, поки я долаю кілька метрів коридору на милицях, встигаю добряче втомитися й укотре подумати, що з нормальною ходою людина має значно більше переваг, ніж здається.

Тітка Надя відчиняє двері майже одразу, наче чекала на мене за порогом. Побачивши милиці, вона сплескує руками й починає голосно бідкатися, хоча я ще вчора телефоном докладно пояснила, що нічого страшного не сталося. Доводиться вкотре запевнити її, що перелому немає, нога просто потребує спокою, а лікар обіцяв, що за належного догляду все поступово мине.

— Ой, дитино, та як же ти тепер сама? — зітхає сусідка, пропускаючи мене до квартири. — Тобі ж і в магазин треба, і їсти готувати. Може, я тобі хоч супу принесу?

— Дякую, тітко Надю, але я впораюся. У мене вдома є продукти, а якщо чогось не вистачить, замовлю доставку.

— Ото ви, молоді, усе доставками рятуєтеся. А нормальний домашній борщ ніяка доставка не замінить.

Я не сперечаюся, бо знаю, що переконати тітку Надю в перевагах сучасних сервісів приблизно так само складно, як змусити Валеріана добровільно прийняти таблетку від глистів. Натомість цікавлюся, де мій рудий розбійник, і сусідка одразу киває в бік кімнати.

— Та он лежить, панич. Я йому вже сказала, що мама приїхала, а він хоч би вухом повів.

Зазирнувши до кімнати, бачу Валеріана, який розвалився на широкому підвіконні й ліниво спостерігає за голубами. Мій кіт справді навіть не повертає голови, коли я називаю його на ім'я, тому доводиться підійти ближче й легенько почухати за вушком.

— Валерчику, ну ти хоч привітайся. Я за тобою сумувала, між іншим.

У відповідь він повільно повертає голову, дивиться на мене своїми жовтими очима й видає коротке невдоволене «мяв», після чого знову відвертається до вікна.

Чудово. Три дні мене не було, а він уже знайшов собі нову родину.

— Бачиш, який характер? — сміється тітка Надя. — Учора цілий вечір за тобою нявкав, а тепер удає, що не знає.

— Це він мене карає за зраду, — пояснюю, обережно підхоплюючи кота на руки. — Не переживайте, завтра вже знову вимагатиме їсти о п'ятій ранку, наче нічого не сталося.

Валеріан спочатку намагається вирватися, але потім упізнає знайомий запах, принюхується до мого светра й несподівано починає голосно муркотіти. Я притискаю його до грудей, відчуваючи, як тепле пухнасте тіло вмощується в моїх руках, і раптом розумію, наскільки сильно скучила за цим нахабою. Навіть його шерсть, яка миттєво залишається на моєму одязі, здається зараз чимось неймовірно рідним.

Тітка Надя тим часом приносить переноску й пакет із котячими іграшками, а потім категорично заявляє, що сама допоможе мені все донести. Я намагаюся заперечити, але швидко здаюся, бо з милицями, котом і валізою одночасно мені справді не впоратися. Сусідка допомагає занести речі до квартири, ще раз нагадує, щоб я берегла ногу, й обіцяє завтра навідатися з домашнім супом, незалежно від того, потрібен він мені чи ні.

Коли двері за нею нарешті зачиняються, я випускаю Валеріана з переноски й опускаюся на диван, відчуваючи приємну втому після довгої дороги. Кіт одразу обходить квартиру, перевіряючи, чи не змінилося щось за час його відсутності, потім стрибає на диван поруч зі мною й починає старанно вилизувати передню лапу. Я простягаю руку, щоб погладити його, і він поблажливо дозволяє це зробити, навіть не перериваючи свого важливого заняття.

— Ну що, Валерчику, — кажу, вмощуючись зручніше й обережно витягуючи травмовану ногу. — Мама повернулася. Можеш більше не тероризувати тітку Надю.

Кіт підводить голову, дивиться на мене кілька секунд, а потім раптом перебирається ближче, вмощується просто біля мого стегна й починає муркотіти так голосно, що я мимоволі усміхаюся.

Ось тепер я справді вдома.

І, мабуть, уперше за ці три дні відчуваю, що можу нарешті розслабитися. Попереду звичайний робочий тиждень, купа документів, Русланові плітки й неминучі зустрічі з Олександром Марковичем, але про все це я подумаю завтра. А сьогодні хочу лише прийняти душ, випити чаю й провести вечір із котом, який принаймні ніколи не цілує мене, а потім не заявляє, що цього не мало статися.

Хоча, якщо згадати, як Валеріан іноді кусає мене за руку посеред ніжностей, то чоловіки й коти, мабуть, мають значно більше спільного, ніж хотілося б.