25

У неділю прокидаюся з твердим наміром забути про вчорашній вечір. Щоправда, щойно розплющую очі, як перед ними одразу постає Олександр Маркович, який притискає мене до себе на терасі й цілує так, що я забуваю про власну травмовану ногу. А потім, звісно, згадую його вибачення й оте чудове «цього не мало статися», після якого він просто розвернувся та пішов, залишивши мене саму розбиратися з наслідками нашої спільної дурості.

Найбільше дратує навіть не його втеча, а те, що він усе вирішив за нас обох. Побачив, як я скрикнула й відштовхнула його, зробив висновок, що поцілунок був небажаним, і навіть не спробував вислухати пояснення. Хоча, якщо вже бути справедливою, я теж могла щось сказати, замість того щоб стояти з відкритим ротом і дивитися, як він віддаляється. Але спробуйте самі сформулювати зв'язну думку після такого поцілунку, та ще й коли у вас болить нога!

Поки я снідаю, до мене кілька разів приходять повідомлення від Руслана. Він уже встиг дізнатися, що вчора я була на презентації, і страшенно обурюється, що не отримав ексклюзивного звіту про подію. Доводиться коротко пояснити, як я допомагала з матеріалами й випадково опинилася перед партнерами. Про те, що відбулося пізніше, розсудливо мовчу, бо Руслан, звісно, мій друг, але довірити йому таку таємницю — це приблизно те саме, що повісити оголошення на дошці біля кавомашини.

Ближче до полудня він повідомляє, що автобус вирушає о третій, і пропонує залишити мені місце біля проходу. Я вже збираюся погодитися, коли на екрані з'являється повідомлення від генерального директора.

«Соломіє, для вас організовано окремий трансфер. Автомобіль буде біля котеджу о 14:30. Водій допоможе з багажем».

Я перечитую текст двічі, намагаючись зрозуміти, що мене дратує більше: його звичка все організовувати без мого відома чи те, наскільки офіційно він тепер зі мною спілкується. Звісно, окрема машина значно зручніша за п'ять годин в автобусі з травмованою щиколоткою, але після вчорашнього мені чомусь особливо хочеться продемонструвати незалежність.

«Дякую, але я планувала їхати з колегами», — відповідаю.

«Розумію. Проте довга дорога в автобусі може погіршити стан ноги. Автомобіль у вашому розпорядженні, але рішення за вами».

Я дивлюся на повідомлення й сердито зітхаю. Ну от як із ним сваритися, коли він поводиться настільки розумно? Зрештою погоджуюся на трансфер, бо моя впертість навряд чи допоможе щиколотці швидше загоїтися, і пишу Русланові, щоб не залишав мені місця.

До виїзду залишається кілька годин, тому я без поспіху складаю речі, а потім помічаю темний піджак, який досі висить на спинці стільця. Учора Олександр Маркович накинув його мені на плечі біля озера, а після поцілунку пішов настільки поспішно, що навіть не згадав про власний одяг. Я беру піджак, машинально проводжу пальцями по м'якій тканині й одразу відчуваю знайомий деревно-цитрусовий аромат парфуму. На мить заплющую очі, згадуючи, як він ніс мене до котеджу, а потім сердито струшую головою. Ні, дякую, досить із мене романтичних дурниць на найближчі кілька років.

Залишати піджак у себе я не збираюся, але й повертати його особисто не хочу. Тому складаю річ у чистий пакет і, скориставшись допомогою працівника комплексу, дістаюся до рецепції, де прошу передати його власникові. Адміністраторка чемно усміхається, записує ім'я Олександра Марковича й не ставить жодних запитань, за що я подумки готова виписати їй премію.

Виходячи з головного корпусу, помічаю біля ресторану невелику групу чоловіків у ділових костюмах. Серед них одразу впізнаю генерального директора, який саме потискає руку одному з учорашніх партнерів. Судячи з усмішок і задоволених облич, підписання контракту пройшло успішно, тож принаймні кілька місяців підготовки не пішли котові під хвіст.

Я вже збираюся повернутися до котеджу, коли Олександр Маркович підводить голову й помічає мене. Наші погляди зустрічаються, і я відчуваю, як усередині все неприємно стискається. Він на мить завмирає, а потім коротко киває, не перериваючи розмови з гостями. Я відповідаю таким самим стриманим кивком і продовжую йти, хоча страшенно хочеться озирнутися й перевірити, чи дивиться він мені вслід.

Звісно, не озираюся. Ще чого!

О пів на третю біля котеджу зупиняється чорний автомобіль. Водій допомагає мені влаштуватися на задньому сидінні, забирає валізу й обережно кладе милиці поруч. Я дякую, пристібаю пасок безпеки й востаннє дивлюся на будиночок, у якому провела ці дивні три дні. Ще в п'ятницю я була впевнена, що корпоратив обмежиться кількома командними іграми, шашликами й нудними розмовами з колегами, а тепер повертаюся додому з розтягнутою щиколоткою, досвідом участі у важливих переговорах і спогадами, від яких у мене досі прискорюється серцебиття.

Коли автомобіль виїжджає за ворота комплексу, я дістаю телефон і пишу тітці Наді, що вже їду. Вона відповідає майже одразу, повідомляючи, що Валеріан поводиться добре, якщо не враховувати скинутого з підвіконня вазона, розкиданого корму й того, що сьогодні вранці він намагався залізти до її шафи. До повідомлення додається фотографія мого рудого нахаби, який розвалився посеред кухонного столу з таким задоволеним виглядом, наче особисто оплатив оренду квартири.

Я усміхаюся й пишу, що скоро заберу цього злочинця додому, після чого зручніше вмощуюся на сидінні та заплющую очі. Попереду довга дорога, за вікном повільно змінюються краєвиди, а в салоні тихенько грає радіо. Мені нарешті вдається розслабитися, хоча перед тим, як задрімати, я все-таки ловлю себе на думці, що цікаво було б дізнатися, чи Олександр Маркович теж сьогодні згадував про наш поцілунок.