24

Олександр Маркович стоїть за кілька кроків від мене, тримаючи піджак у руці. Верхні ґудзики його сорочки розстебнуті, рукави закочені до ліктів, а волосся виглядає трохи розкуйовдженим. Він явно втомився, хоча на обличчі все ще тримається знайома іронічна усмішка.

— Добрий вечір, — відповідаю я. — Ви теж вирішили перевірити, чи озеро на місці?

— Хотів трохи тиші. Але, бачу, ви мене випередили.

— Не хвилюйтеся. Я можу мовчати. Іноді.

Він усміхається й підходить ближче. Від нього долинає ледь відчутний запах алкоголю, який змішується зі знайомим деревно-цитрусовим парфумом. Схоже, на вечері з партнерами він дозволив собі трохи розслабитися.

— Можна приєднатися? — запитує, вказуючи на вільне місце поруч.

Я посуваюся, і він сідає на лавку, обережно поклавши піджак між нами. Дерев'яні дошки тихенько риплять під його вагою, а потім знову западає тиша.

Кілька хвилин ми просто дивимося на озеро. Мене дивує, наскільки природним виявляється це мовчання. Зазвичай у присутності генерального директора я постійно відчуваю потребу щось сказати, заперечити або хоча б подумки підготувати кілька аргументів на випадок чергової провокації. А зараз мені цілком комфортно сидіти поруч із ним і слухати, як вода тихенько хлюпоче об дерев'яні опори.

— Гарне місце, — нарешті озивається він.

— Дуже..

Він повертає голову й усміхається.

Я теж усміхаюся й знову дивлюся на воду. Мені подобається, що він не намагається заповнити кожну паузу розмовою. Після Русланового візиту це здається особливо приємним. Олександр Маркович сидить поруч, час від часу поглядає на озеро й, схоже, так само насолоджується можливістю нарешті ні про що не думати.

Лише тепер я помічаю, наскільки він виснажений. У світлі вечірнього неба під очима проступають легкі тіні, а плечі, які вдень здавалися незмінно випрямленими, трохи опущені. Мабуть, сьогоднішній день забрав у нього значно більше сил, ніж він готовий визнати.

— Важко бути генеральним директором? — запитую тихо.

Він замислюється, перш ніж відповісти.

— Іноді. Особливо коли розумієш, що від твоїх рішень залежить не лише власний добробут.

Я киваю. Раніше мені ніколи не спадало на думку дивитися на його роботу саме так. Зазвичай я бачила лише накази, термінові завдання й нескінченні вимоги, які спускалися згори. Але сьогодні, спостерігаючи за переговорами, вперше замислилася, скільки всього залишається за межами нашого офісного життя.

— Зате у вас є особистий кабінет, — зауважую після паузи. — І каву вам приносять.

— А ще постійно ламається принтер.

Я пирскаю зі сміху. Звісно, він не міг не згадати нашу першу зустріч.

— То була технічна несправність. І взагалі, якби ваш принтер нормально працював, ми б ніколи не познайомилися.

— Ось бачите. Не така вже й погана поломка.

Повертаю до нього голову, але він уже знову дивиться на озеро. На губах у нього грає ледь помітна усмішка, і я раптом ловлю себе на тому, що теж усміхаюся.

Можливо, він має рацію.

Ми ще трохи сидимо мовчки. Повітря поступово холоне, вітер із води стає відчутнішим, і я мимоволі починаю розтирати долонями передпліччя. Збираючись на прогулянку, я не подумала взяти светр, бо біля котеджу було досить тепло. Тепер же тонка футболка зовсім не рятує від вечірньої прохолоди.

Олександр Маркович помічає це майже одразу.

— Замерзли?

— Трохи. Але тут так гарно, що не хочеться йти.

Він нічого не відповідає, лише бере піджак, який лежав поруч, і накидає мені на плечі. Тканина ще зберігає аромат парфуму, що одразу огортає мене, змушуючи на мить завмерти.

Піджак виявляється завеликим. Поли спадають майже до колін, а плечі смішно стирчать по боках. Але мені байдуже. Я загортаюся в нього щільніше й відчуваю, як приємне тепло поступово розливається тілом.

— Дякую, — кажу тихо.

Він лише киває, а потім дивиться на годинник.

— Ходімо, доставлю тебе до котеджу, бо геть задубієш.

Я вже збираюся заперечити, що цілком здатна дістатися самостійно, але він підводиться першим і простягає руку.

— Міцніше тримай свої ходулі.

Не встигаю навіть обуритися таким нахабним формулюванням, як він нахиляється, обережно підхоплює мене на руки й притискає до грудей.

— Олександре Марковичу! — видихаю, машинально обхоплюючи його за шию однією рукою.

Він лиш шикає на мене та, впевнившись, що вільною рукою я слухняно стискаю милиці, упевнено розвертається. Крокує пірсом до берега, а я, дуже неочікувано для себе, поступово розслабляюся. Його руки міцно підтримують мене під спиною та колінами, і я відчуваю тепло його тіла навіть крізь одяг. Від нього пахне віскі, що змішується з деревно-цитрусовим ароматом, а під моєю долонею, якою тримаюся за його плече, перекочуються тверді м'язи.

Господи, як же добре.

Я знаю, що повинна обуритися. Нагадати йому про власну незалежність, вимагати поставити мене на землю й довести, що здатна самостійно подолати кілька сотень метрів. Але замість цього лише зручніше вмощуюся в його руках і дозволяю собі заплющити очі.

Ненадовго. Просто щоб насолодитися моментом.

Мене ніколи раніше не носили на руках ось так. Не тому, що я мріяла про щось подібне, просто життя якось не давало відповідних нагод. А тепер чоловік, із яким я ще кілька днів тому була готова воювати до останнього, несе мене темною доріжкою між соснами, і я почуваюся так, наче потрапила в одну з тих романтичних історій, над якими зазвичай люблю посміятися.

Особливо небезпечно те, що мені зовсім не хочеться, аби ця прогулянка закінчувалася.

Я розплющую очі лише тоді, коли ми підходимо до мого котеджу. На ґанку горить невеликий ліхтар, освітлюючи дерев'яні сходинки й двері. Олександр Маркович обережно піднімається на терасу, а потім нахиляється, щоб поставити мене на ноги.

Саме тут усе йде шкереберть.

Я намагаюся перехопити милиці, одночасно звільняючи руку з-за його шиї, але піджак сповзає з плеча, і я інстинктивно тягнуся його притримати. У результаті трохи зісковзую вниз швидше, ніж він очікує, і випадково торкаюся губами його підборіддя.