23

Коли повертаюся до котеджу, на мене чекає неприємне відкриття: після кількох годин роботи, поїздки до конференц-зали й несподіваного сплеску емоцій я страшенно зголодніла.

Зранку встигла лише поснідати, а потім настільки захопилася документами, що зовсім забула про обід. Тепер шлунок наполегливо нагадує про своє існування, і я вже збираюся телефонувати до ресторану, коли у двері стукають.

На порозі стоїть Руслан із великим підносом у руках.

— Солю, приймай доставку! — радісно повідомляє він, переступаючи поріг. — Я перехопив твого офіціанта дорогою сюди. Хлопчик такий гарненький, що я просто не міг дозволити йому пройти повз.

Руслан ставить піднос на столик, обережно знімає кришку з тарілки, і кімнатою одразу поширюється апетитний аромат запеченої курки з травами. Поруч лежать золотаві картопляні часточки, овочі й невелика булочка. Від одного вигляду їжі я відчуваю, як шлунок схвально стискається.

— Це ти замовив?

— Ні, кухня отримала замовлення для твого котеджу. Я саме йшов повз, побачив цього красунчика з підносом і вирішив допомогти. Ну, і трохи познайомитися.

Він усміхається настільки задоволено, що я одразу починаю підозрювати: знайомство було значно цікавішим за саму доставку.

— І як успіхи?

— Ой, Соломіє, — Руслан закочує очі й театрально притискає долоню до грудей. — Які в нього вії! Ти б бачила. А усмішка? Я навіть забув, що хотів запитати, коли він на мене подивився. Тож ми трохи забалакалися. Ти їж швиденько, поки остаточно не охололо.

— А піднос він тобі просто так віддав?

— Ну, я сказав, що ми колеги й ти травмувала ногу. Він спочатку сумнівався, але я був настільки переконливим, що навіть сам собі повірив.

Я хитаю головою й беруся до їжі. Курка виявляється напрочуд смачною, з хрусткою скоринкою та ніжним м'ясом усередині. Після кількох годин без нормального обіду я готова пробачити Русланові навіть те, що він затримав мою вечерю заради флірту з офіціантом.

А він тим часом влаштовується навпроти й починає розповідати останні новини.

Виявляється, поки я героїчно рятувала презентацію, на базі відпочинку розгорталися події, гідні окремого телевізійного серіалу. Наша начальниця посварилася з адміністратором через розклад завтрашніх заходів, хтось із колег загубив ключ від номера, а Марина, за словами Руслана, остаточно втратила будь-який інтерес до корпоративних розваг після того, як дізналася, що генеральний директор увесь день зайнятий партнерами.

Але найцікавіше він, звісно, залишив на десерт.

— Тільки ти нікому не кажи, — починає Руслан, нахиляючись до мене з таким виглядом, наче збирається розкрити державну таємницю. — Але Володю сьогодні застукали з Мариною.

Я завмираю з виделкою в руці.

— Якого Володю?

— Нашого! Який одружений. І який минулого тижня всім показував фотографії дружини з дітьми на морі.

— Що означає «застукали»?

Руслан задоволено усміхається. Очевидно, саме такої реакції він і чекав.

— Обжималися за господарським корпусом. І, судячи з того, що розповідають, зовсім не по-дружньому.

Отакої. Він справляв враження людини, яка найбільше у світі любить власну дружину, риболовлю й можливість піти з роботи рівно о шостій.

— Ти впевнений, що це правда?

— Мені розповіли двоє людей. Причому незалежно одне від одного. Один бачив, як вони цілувалися, а другий — як Марина поправляла блузку, виходячи з-за корпусу.

— Може, вони просто розмовляли?

— Солю, я тебе обожнюю, але іноді ти така наївна, що хочеться загорнути тебе в ковдру й захистити від цього жорстокого світу.

Я фиркаю й повертаюся до обіду. Насправді мені зовсім не хочеться вірити в цю історію. Володина дружина, яку я бачила одного разу в кінці робочого дня (вони йшли на побачення!), виглядає чудово. А ще в них двоє діток, фотографія яких стоїть у нього на столі… І якщо Руслан має рацію, то все це виглядає досить огидно.

Проте засуджувати людей лише на підставі пліток я теж не збираюся.

Руслан, звісно, на цьому не зупиняється. Поки я доїдаю картоплю, він встигає розповісти ще про трьох колег, дві сварки й одну підозрілу пляшку коньяку, яку хтось нібито проніс до корпусу Б. Потім згадує офіціанта й починає міркувати, чи варто завтра запросити його на каву після зміни. Я слухаю, час від часу киваю й дедалі сильніше відчуваю, як у голові накопичується інформація, яку я зовсім не просила туди завантажувати.

Коли він нарешті забирає порожній піднос і збирається йти, я проводжаю його до дверей із майже щирим полегшенням.

— Дякую за обід, Руслане. І за новини. Тепер мені вистачить пліток щонайменше на місяць.

— Не дякуй. Я ж знаю, як тобі без мене нудно.

Він підморгує й зникає за дверима, а я нарешті залишаюся сама.

У котеджі западає благословенна тиша.

Я притуляюся спиною до дверей і заплющую очі. Руслан, звісно, чудовий друг, але після пів години його безперервної балаканини в мене починає боліти голова. Здається, він здатен одночасно обговорювати п'ять різних тем і при цьому не втрачати жодної думки. Особисто я після такого потребую хоча б години мовчання.

Проте обідати на самоті було б значно сумніше, тож я щиро вдячна йому за компанію.

Наступну годину проводжу на дивані. Нога трохи ниє, але після відпочинку біль поступово вщухає. Я переглядаю повідомлення, намагаюся читати книжку, потім вмикаю телевізор і майже одразу вимикаю, бо жодна програма не здається цікавою.

Зрештою мій погляд зупиняється на вікні.

Надворі повільно вечоріє. Сонце вже сховалося за верхівками сосен, але небо над озером ще світиться ніжними рожевими й золотавими відтінками. Вітер колише гілки дерев, і крізь відчинену кватирку долинає прохолодне повітря з ледь відчутним запахом води.

Я раптом розумію, що страшенно хочу туди. Просто посидіти біля води, подихати свіжим повітрям і нарешті відчути, що я справді приїхала на відпочинок, а не змінила один робочий кабінет на інший.