21

О третій сорок сім я доходжу висновку, що лікарі надто легковажно ставляться до психологічних наслідків розтягнення зв'язок. Мені детально пояснили, як прикладати холод, коли приймати знеболювальне та чому не варто навантажувати травмовану ногу, але ніхто не попередив, що після кількох годин вимушеного ув'язнення у власному котеджі я почну розмовляти з меблями.

Причому стілець біля вікна виявився напрочуд приємним співрозмовником. За весь час жодного разу не перебив, не попросив терміново переробити презентацію й навіть не натякнув, що мені варто змінити посаду.

Я вже встигла переглянути всі фотографії Валеріана, які тітка Надя надіслала від ранку, прочитати новини, перевірити прогноз погоди й навіть зазирнути на сайт магазину побутової техніки, хоча купувати нічого не збиралася. Тепер сиджу на дивані, дивлюся на годинник і намагаюся переконати себе, що мені абсолютно байдуже, як пройде презентація, над якою я сьогодні працювала.

Переконати не виходить.

О четвертій Олександр Маркович має представити партнерам наші фінансові прогнози. І хоча я чудово розумію, що моя присутність там нічого не змінить, цікавість поступово перемагає здоровий глузд. Мені хочеться хоча б одним оком побачити, як виглядають усі ті графіки на великому екрані, почути реакцію гостей і переконатися, що ніхто випадково не відкрив стару версію файлу. Останнє, до речі, цілком реальна загроза. У нашій компанії люди примудряються надрукувати не той документ навіть тоді, коли потрібний лежить у них просто перед носом.

Від мого котеджу до головного корпусу якихось кілька хвилин ходьби. Для здорової людини — взагалі дрібниця. Для мене, з фіксатором на правій щиколотці та суворими рекомендаціями лікаря, — експедиція, до якої варто підготуватися відповідальніше.

Я знаходжу зручні кросівки, обережно взуваюся й беру телефон. Милиці, які мені видали після огляду, стоять біля дверей, і я кілька секунд дивлюся на них із відвертою неприязню. Звісно, пересуватися з ними незручно, зате вони дозволяють не навантажувати ногу. А оскільки повторна поїздка до лікарні зовсім не входить до моїх планів, доводиться змиритися.

Надворі пахне нагрітою сонцем сосновою корою й водою. Після прохолодного котеджу повітря здається особливо приємним, і я на мить завмираю на ґанку, насолоджуючись легким вітерцем. Озеро між деревами виблискує сріблястими смугами, а десь неподалік хтось голосно сміється. Звичайна субота на базі відпочинку. Люди гуляють, засмагають, фотографуються, планують вечір біля води.

А я, дурепа, добровільно йду дивитися на робочу презентацію.

Мабуть, мені справді час у відпустку. Бажано таку, де заборонено користуватися електронною поштою.

До головного корпусу добираюся значно повільніше, ніж розраховувала. Доріжка, яка ще вчора здавалася ідеально рівною, сьогодні виявляється всіяною дрібними камінцями, а кожен невдалий рух відгукується неприємним болем у щиколотці. На півдорозі я навіть замислююся, чи не повернутися, але попереду вже видно ресторан із великими панорамними вікнами, а поруч із ним — невисоку прибудову, де облаштували конференц-залу.

Двері до неї відчинені. Зсередини долинає чоловічий голос, який я впізнала б навіть крізь гуркіт нашого офісного принтера.

— ...тому ми пропонуємо почати з першого етапу співпраці, а вже після оцінки результатів переходити до розширення обсягів.

Олександр Маркович.

Я обережно підходжу ближче й зупиняюся біля входу, намагаючись залишитися непоміченою. Звідси добре видно великий екран, довгий стіл і кількох людей у діловому одязі. На столі стоять пляшки води, склянки, ноутбуки й тарілочки з печивом, до якого, судячи з усього, ніхто навіть не торкнувся.

Сам генеральний директор стоїть біля екрана в темних штанах і світлій сорочці з підкоченими рукавами. Гавайську сорочку, яка ще вчора робила його схожим на заможного туриста, кудись поділи. Волосся акуратно вкладене, постава впевнена, і тільки ледь помітна складка між бровами видає, що день у нього видався непростим.

Я встигаю роздивитися знайомий графік на екрані й відчути майже материнську гордість за свої виправлені цифри, коли один із гостей підводить руку.

— Пане Олександре, перепрошую, але хочу уточнити один момент. У попередніх матеріалах, які ми отримали, прогноз рентабельності був вищим. Чим пояснюється різниця?

Ось воно.

Мій улюблений двадцять перший слайд вирішив нагадати про себе.

Олександр Маркович спокійно пояснює, що фінансову модель уточнили після остаточного розрахунку витрат на запуск. Гість уважно слухає, потім переглядає якісь папери перед собою й ставить додаткове запитання. Я мимоволі напружуюся, бо чудово знаю, про яку саме суму йдеться. І навіть подумки починаю формулювати відповідь, хоча мене ніхто ні про що не запитує.

— Тобто ви свідомо зменшили прогнозований прибуток уже перед нашою зустріччю? — перепитує чоловік.

— Ми уточнили прогноз, щоб ви могли оцінювати співпрацю на підставі реальних витрат, — відповідає Олександр Маркович. — Мені значно важливіше, щоб через рік ми обидва були задоволені результатом, ніж сьогодні показати вам красиву цифру.

Я ледь помітно усміхаюся.

От за це можна поставити йому плюсик. Навіть два, якщо не почне знову чіплятися зі своєю секретарською посадою.

— А хто відповідав за оновлення моделі? — цікавиться жінка, яка сидить ближче до вікна.

— Наш аналітичний відділ. Остаточну перевірку сьогодні провела співробітниця, яка…

І саме цієї миті я вирішую трохи змінити положення милиці.

Гумовий наконечник ковзає по гладенькій плитці біля входу, друга милиця незграбно чіпляється за ніжку декоративної підставки, і наступні кілька секунд перетворюються на боротьбу за виживання. Я встигаю схопитися за одвірок, але підставка з рекламними буклетами виявляється менш стійкою. Вона хитається, кілька глянцевих брошур зісковзують на підлогу, а я видаю такий звук, який навряд чи можна вважати пристойним для ділової зустрічі.