22

Останні двадцять хвилин презентації я проводжу на стільці біля входу, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Після мого феєричного знайомства з партнерами це виявляється непростим завданням. Жінка, яка цікавилася фінансовою моделлю, ще кілька разів усміхається мені, а один із чоловіків навіть звертається із запитанням щодо оновлених прогнозів. На щастя, запитання стосується саме тих даних, які я сьогодні перевіряла, тому відповідаю впевнено й без потреби зазирати в документи.

Олександр Маркович слухає, стоячи біля екрана, і коли я закінчую пояснення, коротко киває. Здавалося б, звичайний жест, але мені чомусь приємно. Особливо після того, як він продовжує розмову, використовуючи наведені мною аргументи.

Зрештою гості починають збиратися. Лунають подяки, обговорюються завтрашні плани, хтось пропонує продовжити зустріч у ресторані. Я чемно прощаюся з партнерами, отримую ще кілька доброзичливих усмішок і нарешті залишаюся наодинці з генеральним директором.

Олександр Маркович зачиняє ноутбук, кладе його на стіл і проводить долонею по обличчю. Тепер, коли ніхто сторонній не спостерігає за ним, стає помітно, наскільки він виснажений. Верхній ґудзик сорочки розстебнутий, рукави закочені, а кілька пасем темного волосся впали на лоб. Проте кутики губ уперто повзуть угору.

— Ну що, Соломіє, — озивається він, повертаючись до мене, — здається, ми це зробили.

— Не поспішайте святкувати. Контракт ще не підписаний.

— Але завтра підпишемо. Я майже впевнений.

У його голосі стільки полегшення, що я мимоволі усміхаюся. Сьогодні він уперше за весь час нашого знайомства здається мені людиною, яка справді може видихнути після важкої роботи. І я чудово розумію це відчуття. Коли кілька місяців підготовки, нескінченних погоджень і перерахунків нарешті дають результат, хочеться бодай на хвилину забути про всі проблеми.

— Тоді вітаю, Олександре Марковичу. Ви чудово впоралися.

Він дивиться на мене, і його усмішка стає ширшою.

— МИ впоралися, Соломіє.

Я навіть не встигаю придумати якусь дотепну відповідь, бо наступної миті він робить крок уперед і обіймає мене.

Це відбувається настільки несподівано, що я завмираю, притиснувши руки до його грудей. Мої милиці залишилися біля стільця, тож він обережно притримує мене за талію, не дозволяючи втратити рівновагу. Я відчуваю тепло його долонь крізь тонку тканину футболки, тверді м'язи під сорочкою й знайомий деревно-цитрусовий аромат парфуму, який уже починаю впізнавати безпомилково.

Від несподіванки серце робить якийсь дурнуватий кульбіт.

А потім я раптом розумію, що мені добре.

Настільки добре, що замість негайно відсторонитися, як зробила б ще кілька днів тому, обережно обіймаю його у відповідь. У цій короткій близькості немає нічого схожого на наші звичні суперечки чи провокації. Він просто щасливий, що все вдалося, і хоче поділитися цим зі мною. А я, здається, не маю нічого проти.

Навпаки, мені хочеться затриматися так хоча б на кілька секунд довше.

— Дякую, — тихо каже він десь над моєю головою. — Без тебе сьогодні було б значно складніше.

Від несподіваного переходу на «ти» я ледь не забуваю, як дихати. Але перш ніж встигаю щось відповісти, Олександр Маркович відсторонюється.

І мені одразу стає прохолодно.

От же ж дурепа. Ще вчора я готова була власноруч викинути цього чоловіка з котеджу, а сьогодні шкодую, що він перестав мене обіймати. Мабуть, розтягнення зв'язок якось впливає на роботу мозку. Треба буде уточнити в лікаря.

Олександр Маркович тим часом повертається до столу, забирає ноутбук і пропонує провести мене до виходу. Я охоче погоджуюся, бо після всіх сьогоднішніх пригод моя щиколотка вже починає нагадувати про себе неприємним ниючим болем.

Біля головного корпусу нас чекає невеликий електрокар. Водій допомагає мені влаштуватися на сидінні, а генеральний директор передає йому милиці й просить довезти мене просто до котеджу.

— Відпочивайте, Соломіє, — каже він, нахиляючись до відчиненого боку машинки. — І, будь ласка, більше не влаштовуйте несподіваних появ на ділових зустрічах.

— Не обіцяю. Мені сподобалося, як ви мене представили. Наступного разу можете ще музику замовити.

Він сміється, бажає гарного вечора й повертається до ресторану, де його вже чекають партнери. А я відкидаюся на спинку сидіння, поки електрокар тихенько рушає доріжкою між соснами.

У голові вперто крутиться одна-єдина думка.

Як же приємно він обіймає.