20

Вона відповідає не одразу, а коли нарешті бере слухавку, на тлі чути голоси колег і дзенькіт посуду.

— Соломіє? Як твоя нога? Тобі вже краще?

Коротко пояснюю, що перелому немає, дякую за турботу й переходжу до справи. Прошу уточнити, чи враховували ми в останньому прогнозі витрати на запуск нового проєкту. Начальниця спочатку дивується запитанню, а потім підтверджує, що ці дані обов'язково повинні бути в розрахунках. Ми ж спеціально переглядали бюджет після того, як отримали нові комерційні пропозиції від постачальників.

Я розповідаю про знайдену невідповідність, і її голос одразу стає серйознішим. Вона просить надіслати їй обидві версії таблиці, щоб перевірити вихідні дані, а заодно обіцяє зв'язатися з колегами, які працювали над прогнозом.

Коли завершуємо розмову, я відчуваю знайоме робоче пожвавлення. Так буває щоразу, коли після кількох годин перевірок нарешті знаходиш причину, через яку щось не сходиться. Хочеться одразу все виправити, перерахувати й переконатися, що результат правильний.

Зрештою, саме за це мені й подобається моя робота.

Не за нескінченні таблиці, звісно. І точно не за термінові завдання, які з'являються за п'ять хвилин до завершення робочого дня. Мені подобається знаходити закономірності там, де інші бачать лише набір цифр. Розуміти, як одна невелика зміна впливає на загальну картину. І знати, що від правильно зробленого аналізу іноді залежить значно більше, ніж чергова красива презентація для керівництва.

Мабуть, тому я так уперто відмовляюся від посади секретарки.

Я не хочу залишати роботу, у якій почуваюся на своєму місці, лише тому, що генеральному директору раптом сподобалося сперечатися зі мною.

Ближче до другої начальниця надсилає підтверджені дані. Ми швидко узгоджуємо виправлення, і я беруся перераховувати фінальну модель. Від різниці між старими та новими показниками мені стає трохи моторошно. Якби ці цифри залишилися в презентації, хтось із партнерів неодмінно звернув би на них увагу під час детальнішого обговорення.

Я навіть уявляю обличчя Олександра Марковича, коли йому довелося б пояснювати, чому на одному слайді компанія обіцяє одні результати, а в офіційному фінансовому прогнозі зазначено зовсім інші.

Ні, такої розваги я йому не бажаю.

Хоча, якщо чесно, зовсім трохи подивитися на його розгублене обличчя було б цікаво.

До третьої я нарешті закінчую перевірку. Усі таблиці зведено, графіки оновлено, а фінальні показники узгоджено з начальницею. Залишається лише привести слайди до пристойного вигляду й надіслати матеріали Олександру Марковичу.

Перед тим як зберегти файл, ще раз переглядаю презентацію від початку до кінця. Тепер вона виглядає значно переконливіше.

Надсилаю файл генеральному директору разом із коротким поясненням змін.

«Презентація готова. Виправила прогнози, оновила витрати й перерахувала рентабельність. Зверніть увагу на слайд 21 — попередня версія не враховувала частину витрат на запуск проєкту. Нові дані узгоджені з начальницею відділу».

Повідомлення прочитано майже миттєво.

За хвилину приходить відповідь:

«Соломіє, ви щойно врятували мені не лише життя, а й репутацію».

Я мимоволі усміхаюся.

«Тоді не забудьте про нашу домовленість. Ви винні мені послугу».

«Пам'ятаю. І дякую. Серйозно».

Дивлюся на останнє повідомлення трохи довше, ніж потрібно.

Чомусь саме це коротке «дякую» тішить мене значно більше, ніж усі його попередні жарти й компліменти. Можливо, тому що сьогодні я справді зробила щось важливе. Не для того, щоб виграти наше парі чи довести власну правоту, а просто тому, що добре знаю свою роботу.

І він це помітив.

Відкладаю телефон, потягуюся й одразу морщуся, коли необережно зачіпаю травмовану ногу. Щиколотка нагадує, що за кілька годин сидіння в одній позі я зовсім забула про рекомендації лікаря. Поправляю подушку, влаштовуюся зручніше й нарешті дозволяю собі подивитися у вікно.

Сонце вже схилилося нижче, і поверхня озера виблискує теплими золотавими відблисками. На доріжках між котеджами прогулюються люди, хтось їде на велосипеді, а біля ресторану кілька працівників готують майданчик до вечірньої зустрічі гостей.

Я розглядаю їх із дивним відчуттям причетності до всього, що відбувається. Десь там зараз Олександр Маркович знайомить партнерів із нашою компанією, обговорює умови співпраці й готується презентувати результати, над якими я щойно працювала.

І вперше за довгий час мені хочеться не просто дізнатися, чи підпишуть контракт.

Мені цікаво, як саме пройдуть переговори. Які запитання поставлять партнери, чи погодяться з нашими прогнозами, чи доведеться щось змінювати. Можливо, якби не травмована нога, я навіть захотіла б бути присутньою під час презентації.

Хоча, з іншого боку, спостерігати за всім із безпечної відстані теж має свої переваги. Особливо якщо згадати, що мої останні спроби активно долучитися до корпоративного життя закінчилися в лікарні.

Телефон знову вібрує.

Цього разу пише Руслан.

«Солю, ти жива? Бо я тебе сьогодні взагалі не бачив. Кажуть, ти вже працюєш на Марковича. Може, мені теж ногу підвернути, щоб він звернув на мене увагу?»

Я сміюся й набираю відповідь:

«Не раджу. Болить, а зарплату поки не підвищили».

«От халепа. А я вже майже знайшов підходящу яму».

Хитаю головою, уявляючи його задоволену фізіономію. Пишу йому, що з ногою все гаразд, перелому немає, а роботу я вже закінчила. Він одразу пропонує ввечері принести мені щось смачне з ресторану, але я поки відмовляюся. Після кількох годин над таблицями хочеться просто відпочити й не думати ні про їжу, ні про людей, ні про генерального директора.

Особливо про останнього.

Бо що більше я з ним спілкуюся, то складніше стає підтримувати в голові  звичний образ самовпевненого начальника, який тільки й мріє перетворити моє життя на суцільну катастрофу.