18

Хоча, якщо бути справедливою, на обличчі в нього немає тієї самовдоволеної усмішки, яка зазвичай з'являється перед черговою провокацією. І це трохи збиває мене з пантелику.

— Ні, — відповідає він. — Я прошу вас допомогти з аналітичними матеріалами й координацією підготовки. Разово, у межах відрядження. Ви добре знаєте ці розрахунки, і я впевнений, що зможете швидко виявити помилки. А всі організаційні питання, які потребують особистої присутності, вирішуватимуть працівники комплексу та я сам.

Його пояснення звучить напрочуд розумно. Настільки, що мені навіть прикро. Бо сперечатися з людиною, яка поводиться адекватно, значно складніше, ніж із самовпевненим начальником, котрий вважає, що весь світ повинен виконувати його забаганки.

Я дивлюся на свій стаканчик із кавою, на травмовану ногу, потім знову на Олександра Марковича.

Звісно, я можу відмовитися. У мене є для цього цілком поважна причина, яка зараз лежить на подушці й неприємно пульсує після ранкової прогулянки до дверей. До того ж це субота, а я взагалі-то приїхала сюди відпочити, хоча офіційно наша поїздка й називається відрядженням.

Але в мені прокидається інша, значно небезпечніша частина особистості. Та сама, яка не може спокійно дивитися на неправильно складені таблиці, криво оформлені звіти й цифри, що не сходяться. Якщо десь у документах є помилка, мені обов'язково потрібно її знайти. Навіть якщо для цього доведеться витратити кілька годин власного вихідного.

До того ж це не просто черговий внутрішній звіт, який ніхто не читатиме далі першої сторінки. Від сьогоднішніх переговорів справді може залежати великий контракт. І я, як працівниця аналітичного відділу, маю до нього безпосередній стосунок.

Мабуть, саме тому замість категоричної відмови починаю розпитувати Олександра про матеріали, програму зустрічі й те, скільки часу залишилося до прибуття гостей. Він відповідає докладно, без жодних спроб натиснути на мене чи переконати, що я повинна погодитися. І поступово наша розмова перестає нагадувати чергову суперечку між начальником та підлеглою.

Ми просто обговорюємо робочу проблему.

Дивне відчуття.

Я звикла бачити Олександра Марковича в ролі чоловіка, який постійно випробовує моє терпіння. А зараз він уважно слухає мої запитання, визнає, що не знає деяких деталей, і навіть записує кілька зауважень у телефон. Уперше за весь час нашого знайомства мені здається, що він дивиться на мене не як на потенційну секретарку, а як на фахівчиню, здатну допомогти розв'язати складне завдання.

І, якщо вже зовсім відверто, мені це подобається.

— Добре, — нарешті кажу, коли він закінчує пояснювати. — Я допоможу. Але хочу одразу домовитися, що це жодним чином не впливає на наше парі. Я працюю над матеріалами як співробітниця аналітичного відділу, а не як ваша майбутня секретарка.

Олександр Маркович погоджується без вагань. Навіть не намагається пожартувати, що я сама щойно зробила перший крок до омріяного ним переведення. Натомість уточнює, що може принести ноутбук і документи до мого котеджу, щоб мені не довелося нікуди йти.

Я вже збираюся попросити його захопити ще й список гостей, коли він несподівано переводить погляд на мою щиколотку.

— Але спочатку потрібно розібратися з вашою ногою, — каже він. — Ви ж досі не можете на неї наступати. Я можу домовитися про машину до найближчого медичного закладу, а підготовку поки доручу колегам.

І отут я остаточно гублюся.

Бо щойно була готова звинуватити його в тому, що він користується моєю безвідмовністю, а він раптом пропонує відкласти важливу роботу заради мого здоров'я. Причому робить це так природно, наче іншого варіанта взагалі не існує.

— Я сама хотіла попросити про це, — зізнаюся, обережно торкаючись набряклої щиколотки. — Учора сподівалася, що до ранку все мине, але, схоже, доведеться показатися лікарю.

Він одразу береться організувати поїздку. Поки телефонує адміністратору комплексу, я сиджу на ліжку й дивлюся у вікно, де між соснами повільно рухаються ранкові тіні. Десь неподалік чути голоси відпочивальників, дзенькіт посуду з ресторану й сміх дітей, які, мабуть, уже встигли обстежити половину території.

Звичайний суботній ранок на базі відпочинку.

Тільки в мене замість прогулянки біля озера заплановано поїздку до лікаря, а потім — порятунок багатомільйонного контракту.

Цікаво, чи передбачено за таке подвійні добові?

Коли Олександр закінчує розмову, з'ясовується, що машину можна подати приблизно за двадцять хвилин. Він пропонує залишити мені документи для попереднього ознайомлення, але я відмовляюся. Не хочу починати роботу, поки не знатиму, що з ногою все гаразд. До того ж презентація нікуди не втече, а от можливість нормально ходити мені ще знадобиться.

Перед відходом він дякує за згоду допомогти, і я раптом ловлю себе на думці, що мені незвично чути від нього цю щиру вдячність. Не насмішкувату, не перебільшену, а звичайну людську. Можливо, саме тому, коли двері за ним зачиняються, я ще якийсь час сиджу нерухомо, намагаючись розібратися у власних відчуттях.

Усе починалося як безглузде протистояння через посаду, на яку я категорично не хотіла переходити. А тепер ми укладаємо перемир'я, п'ємо каву й обговорюємо робочі питання так, наче знайомі вже багато років.

І що найнебезпечніше — мені з ним цікаво.

Не в тому сенсі, про який одразу подумав би Руслан, якби почув це зізнання. Просто Олександр Маркович виявився зовсім не таким, яким я уявляла його після першої зустрічі біля принтера. За його самовпевненістю ховається людина, яка вміє слухати, визнавати власні помилки й не соромиться просити про допомогу.

А ще приносить непогану каву.

Хоча останнє, звісно, не має жодного значення.

Допиваю лате, відкладаю порожній стаканчик і беру телефон, щоб написати Русланові про несподівані зміни в моїх планах. Але, побачивши на екрані його вчорашні повідомлення, передумую. Ще встигну розповісти. Зараз мені потрібно хоча б привести себе до ладу, перш ніж вирушати до лікаря.