17

Ранок починається не з кави.

Точніше, саме з кави. Просто я ще жодного разу в житті не отримувала її з рук генерального директора, який дивиться на мене так, наче від мого рішення залежить доля всього цивілізованого світу.

А починається все зі стукоту у двері.

Спочатку він вплітається в сон, де я чомусь намагаюся здати квартальний звіт тітці Наді, а та відмовляється його приймати без підпису Валеріана. Потім стає наполегливішим, змушуючи мене розплющити очі й усвідомити, що хтось цілком реальний вирішив позбавити мене законного суботнього сну.

За вікном уже світло. Сонце пробивається крізь соснові гілки й малює на дерев'яній підлозі довгі смуги, а десь зовсім поруч настирливо цвірінькає пташка. Повітря в кімнаті свіже, з легким запахом хвої, що проникає крізь прочинене на ніч вікно. У будь-який інший день я б із задоволенням полежала ще з годинку, насолоджуючись тим, що мені нікуди не потрібно поспішати. Але невідомий відвідувач, схоже, має зовсім інші плани на мій відпочинок.

На екрані телефона восьма сімнадцять.

У суботу!

Я обурено сопу, відкидаю ковдру й одразу згадую про вчорашню травму. Права щиколотка за ніч набрякла, шкіра навколо неї стала чутливою, а перша ж спроба опустити ногу з ліжка закінчується такою неприємною хвилею болю, що я поспіхом повертаю її на подушку. Схоже, сподівання прокинутися здоровою завдяки восьмигодинному сну були надто оптимістичними. Доведеться все-таки їхати до лікаря, бо мої пізнання в медицині обмежуються здатністю відрізнити пластир від бинта й упевненістю, що кінцівки в нормальному стані не повинні так боліти.

Стукіт повторюється.

— Соломіє, ви прокинулися? — долинає з-за дверей знайомий голос.

Я завмираю.

З усіх людей, які могли заявитися до мене о такій годині, генеральний директор посідає почесне останнє місце в списку бажаних гостей. Одразу згадую, що сплю в старій футболці з намальованим котом, волосся не розчісувала від учорашнього вечора, а під очима після неспокійної ночі, мабуть, залягли такі тіні, що ними можна налякати навіть найбільш стійкого співробітника відділу кадрів.

— Якщо це не питання життя і смерті, приходьте після десятої! — вигукую, навіть не намагаючись приховати роздратування.

За дверима на мить запановує тиша, а потім Олександр Маркович відповідає з незвичною для нього серйозністю:

— Боюся, саме життя і смерті. Соломіє, мені дуже потрібна ваша допомога.

От тепер я остаточно прокидаюся.

Його голос не схожий на звичне насмішкувате муркотіння, яким він зазвичай супроводжує свої провокації. І це насторожує значно сильніше за ранній візит. Мимоволі згадую вчорашню розповідь Руслана про важливих гостей, які повинні приїхати сьогодні, й відчуваю, як усередині ворушиться неприємне передчуття.

До дверей добираюся повільно, спираючись на спинку ліжка, комод і стіну. Кожен необережний рух відгукується болем у щиколотці, тому на подолання кількох метрів витрачаю стільки часу, скільки зазвичай потрібно, щоб спуститися з нашого офісу на перший поверх. Коли нарешті повертаю ключ, я вже зла на весь світ, а найбільше — на людину, яка змусила мене влаштувати цей ранковий марафон.

Олександр Маркович стоїть на ґанку з двома паперовими стаканчиками в руках. На ньому темно-синя футболка й світлі штани, волосся трохи розкуйовджене, а на обличчі застиг вираз зосередженості, який я раніше бачила лише під час наших найсерйозніших розмов. Навіть його звична впевнена постава сьогодні видається якоюсь напруженою. Він одразу помічає, що я стою переважно на одній нозі, і хмуриться.

— Ви досі не можете нормально ходити? — запитує, простягаючи мені один зі стаканчиків. — Ось, тримайте. Лате без цукру. Сподіваюся, вгадав.

Від гарячої кави пахне так спокусливо, що я на кілька секунд забуваю про всі свої претензії. Приймаю стаканчик, обережно вдихаю аромат і роблю маленький ковток. Напій виявляється саме таким, як люблю: достатньо міцним, але з м'яким молочним присмаком. Прикро визнавати, але цей чоловік знає, як підкупити мене.

— Дякую, — бурмочу, відступаючи від дверей. — А тепер розповідайте, кого ви вбили й чому прийшли саме до мене.

Він усміхається лише кутиками губ, однак одразу стає серйозним. Пропонує спочатку повернутися до ліжка, і я, хоч як не хочеться демонструвати власну безпорадність, змушена погодитися. Олександр іде поруч, готовий підтримати, якщо я втрачу рівновагу, але не торкається мене без потреби. Коли нарешті влаштовуюся з ногою на подушці, він сідає в крісло навпроти й ставить свою каву на столик.

Кілька секунд розглядає мене так уважно, що я починаю підозрювати: зараз він запропонує щось настільки жахливе, що навіть моя вчорашня травма здаватиметься приємною пригодою.

— Соломіє, благаю, врятуйте мені життя, — нарешті промовляє він.

Я повільно опускаю стаканчик.

За час нашого знайомства Олександр Маркович устиг продемонструвати чимало талантів. Він уміє довести мене до сказу одним підняттям брови, зберігати незворушність, коли я влаштовую йому скандал, і переконувати людей у власній правоті так, що ті починають сумніватися навіть у таблиці множення. Але щоб генеральний директор компанії з таким обличчям просив мене врятувати йому життя…

Це щось новеньке.

— Марта Володимирівна поїхала, — пояснює він, помітивши моє здивування. — Уночі виникли термінові сімейні обставини. Вона залишила базу ще до світанку й найближчим часом повернутися не зможе.

Я одразу згадую вчорашню розповідь Руслана. Важливі гості, переговори, великий контракт. Марта ж займалася організацією всього нашого відрядження, і якщо вона так само готувала зустріч із партнерами, її відсутність справді може створити певні незручності.

— Сподіваюся, у неї нічого серйозного? — запитую, бо, попри всю мою нелюбов до несподіваних змін у робочих планах, сімейні проблеми людини хвилюють мене значно більше за чужі контракти.

— Вона запевнила, що впорається, але сьогодні буде майже недоступна. А наші партнери приїжджають об одинадцятій. Ми чотири місяці готували цю угоду, і зараз усе може зірватися через організаційні дрібниці.