16

О десятій вечора я вже остаточно змирилася з тим, що сьогоднішній корпоратив мине без моєї участі. Щоправда, судячи з музики, яка час від часу долинає з боку озера, колеги чудово дають собі раду й без мене. Особливо хтось із чоловіків, хто вже хвилин двадцять намагається виконати пісню, яку я колись дуже любила. Після сьогоднішнього, боюся, більше ніколи не зможу слухати її без нервового посмикування ока.

Я встигаю прийняти душ, натягнути улюблену футболку й обережно влаштувати травмовану ногу на подушці. Щиколотка досі ниє, але холодний компрес трохи допоміг, і тепер я хоча б можу ворушити пальцями без бажання вилаятися на весь котедж.

Телефон лежить поруч. На екрані світиться фотографія Валеріана, яку тітка Надя надіслала перед сном. Мій рудий нахаба сидить на її кухонному столі й уважно спостерігає за тарілкою з котлетами. Знаючи його характер, підозрюю, що за кілька секунд після знімка відбулася спроба збройного пограбування.

Усміхаюся й саме збираюся вимкнути світло, коли у двері стукають.

Спочатку думаю, що мені почулося. Але стукіт повторюється, а за ним лунає знайомий голос:

— Бойченко, ти ще не спиш? Бо я тут із важливою інформацією, яку не можна довіряти телефонному зв'язку!

Закочую очі й відкидаю ковдру. До дверей доводиться добиратися, спираючись на стіну та намагаючись не навантажувати хвору ногу. Коли нарешті відчиняю, на порозі стоїть Руслан із таким задоволеним виглядом, наче щойно особисто розкрив міжнародну злочинну змову.

— Ти годину бачив? — питаю замість привітання. — Нормальні люди вже сплять.

— От тільки не треба мені розповідати про нормальних людей. Я з ними сьогодні цілий день провів і можу офіційно заявити, що в нашій компанії таких немає.

Він прослизає всередину, дорогою знімаючи окуляри, які чомусь досі носить на голові. Від нього пахне димом і шашликом. Судячи з розкуйовдженого волосся та втомленого обличчя, корпоратив виявився значно виснажливішим, ніж звичайна робоча зміна.

— Ти краще розповідай, як там усе закінчилося, — прошу, повертаючись до ліжка. — Бо я останні дві години слухала чиїсь вокальні страждання й уже почала підозрювати, що ви там людей катуєте.

— Майже вгадала. Це наш Володя вирішив продемонструвати талант. Спочатку співав сам, потім змусив усіх підспівувати, а коли мікрофон нарешті забрали, образився й заявив, що колектив не цінує справжнього мистецтва. Я, між іншим, підтримав його. Бо якщо людина здатна так співати після трьох порцій шашлику, вона заслуговує хоча б на моральну компенсацію.

Сідаю на ліжко й сміюся, уявляючи цю картину. Руслан влаштовується в кріслі біля вікна й починає розповідати про решту вечора. Виявляється, після мого героїчного вибуття зі спортивної програми колеги все-таки провели ще кілька конкурсів, але згодом остаточно втратили інтерес до командного духу й перебралися ближче до мангалів.

Наша начальниця спочатку намагалася повернути всіх до запланованої програми, а потім здалася й сама долучилася до вечері. Марина посварилася з кимось через місце за столом, хтось ледь не побився через футбол, а Марта Володимирівна, за словами Руслана, майже весь вечір провела з телефоном у руках.

— До речі, Маркович теж довго не затримався, — додає він, поправляючи окуляри. — Посидів трохи з усіма, а потім пішов. Я думав, він просто не любить наші геніальні конкурси, але виявилося, що завтра в нас намічається дещо цікавіше.

— Ще один волейбол? Якщо так, то передай організаторам, що я готова офіційно визнати поразку.

— Ні, цього разу все значно серйозніше. Завтра сюди приїдуть якісь дуже важливі цабе. Потенційні партнери компанії, з якими Маркович збирається укласти великий контракт. І, наскільки я зрозумів, переговори вирішили провести в неформальній обстановці. Знаєш, свіже повітря, гарний краєвид, вечеря біля озера. Щоб усі розслабилися й легше домовилися про гроші.

Я здивовано дивлюся на нього.

— Стривай. Тобто ми сюди справді у відрядження приїхали? А я вже подумала, що наша начальниця просто не розрізняє службові поїздки й корпоративні гулянки.

— Уявляєш, я теж! Але тепер усе стає на свої місця. Завтра, схоже, доведеться згадати, що ми тут не лише шашлики їсти зібралися. Кажуть, від нашого відділу можуть знадобитися якісь аналітичні матеріали, якщо під час переговорів виникнуть запитання щодо показників.

— Чудово, — скептично кривлюся.

— Я особисто планую завтра виглядати максимально тверезим, відповідальним і компетентним. Хоча з останнім, боюся, можуть виникнути труднощі.

Ми ще трохи базікаємо про наш відділ, після чого Руслан нарешті підводиться. Перед відходом він уважно дивиться на мою щиколотку й радить не геройствувати. Навіть пропонує завтра принести сніданок, якщо мені буде важко дійти до ресторану.

— Дякую, але я сподіваюся, що до ранку стане легше. А якщо ні, доведеться звернутися до лікаря. Не хочу провести весь корпоратив у ліжку.

— От і правильно. Тільки дивись, більше не кидайся рятувати волейбольні м'ячі. Вони того не варті.

Проводжаю його до дверей і, дочекавшись, поки він зникне за поворотом стежки, повертаюся до ліжка.

Тепер я хоча б розумію, навіщо нас усіх сюди привезли. І, якщо чесно, новина про завтрашніх гостей навіть трохи тішить. Бо після цілого дня вимушеного байдикування мені вже хочеться зайнятися чимось корисним, бажано таким, що не передбачає бігу, стрибків і ризику втратити ще одну кінцівку.

Вимикаю світло, зручніше вмощуюся на подушці й заплющую очі. За вікном тихо шелестять сосни, десь удалині ще чути приглушену музику, а моя нещасна щиколотка нарешті перестає нагадувати про себе кожні п'ять хвилин.

Сподіваюся, завтра все мине спокійніше.

Хоча після знайомства з Олександром Марковичем я вже починаю підозрювати, що спокійне життя — це розкіш, яку наша компанія не передбачила в соціальному пакеті.