15

За пів години я остаточно переконуюся, що лежати з піднятою ногою — заняття значно менш захопливе, ніж здається на перший погляд.

Працівниця медпункту приносить холодовий пакет, ще раз нагадує не навантажувати щиколотку й радить звернутися до лікаря, якщо біль або набряк посиляться. Я слухняно киваю, хоча думками вже давно біля мангала, де мої безсердечні колеги, напевно, знищують останні шматочки шашлику.

Руслан встигає надіслати мені три повідомлення. У першому запитує, чи я жива. У другому повідомляє, що наша команда все-таки перемогла, хоча матч довелося завершувати без мене. А в третьому надсилає фотографію тарілки з шашликом і підписом: «Ти багато втратила».

От же ж гаденя!

Відповідаю, що він ризикує втратити значно більше, якщо не припинить знущатися з травмованої людини, й відкладаю телефон.

Саме тоді у двері стукають.

Спочатку думаю, що це знову працівниця медпункту, але, почувши знайомий голос, мимоволі випростуюся.

— Соломіє, це я. Можна?

Олександр Маркович. Звісно. Хто ж іще.

— Заходьте!

Він з'являється на порозі з невеликим підносом у руках, і я одразу відчуваю запах смаженого м'яса. На підносі стоїть тарілка з шашликом, запеченою картоплею та овочами, поруч лежать прибори, серветки й велика чашка чаю.

Мій шлунок реагує раніше за мозок.

— Олександре Марковичу, — видихаю з неприхованим захопленням, — якщо ви зараз скажете, що це все мені, я, можливо, навіть перестану на вас сердитися.

— Невже? — Він ставить піднос на невеличкий столик біля ліжка. — Тоді треба було принести дві порції.

— Не зловживайте моєю добротою.

Він усміхається й підсуває столик ближче, щоб мені не довелося вставати. Я дивлюся на щедро накладену тарілку й відчуваю майже дитячу радість. М'ясо ще тепле, картопля пахне спеціями, а овочі нарізані акуратними шматочками. Навіть соус не забули.

— Вирішив, що після такого героїчного виступу ви заслуговуєте на вечерю, — промовляє, спостерігаючи, як я беру виделку, намагаючись не вдавитися слиною.

— Героїчного? Я ж навіть м'яча не дістала.

— Зате наша команда перемогла.

— Руслан уже повідомив. Щоправда, не уточнив, чи перемога стала можливою завдяки моєму самопожертвуванню.

— Гадаю, без нього ми б не впоралися.

Я підозріло примружуюся, намагаючись визначити, чи він з мене кепкує. Але Олександр Маркович виглядає настільки серйозним, що я вирішую прийняти комплімент. Зрештою, людина, яка принесла мені шашлик, заслуговує на певний кредит довіри.

Відрізаю шматочок м'яса й відправляю до рота.

Божественно.

Якщо існує рай для офісних працівників, там обов'язково повинні подавати шашлик після п'ятої вечора й забороняти будь-які командні презентації.

— Смачно? — цікавиться він, влаштувавшись у кріслі біля вікна.

— Дуже. Я навіть готова пробачити нашій начальниці ідею змагань. Але тільки якщо завтра вона не вигадає нічого гіршого.

— Боюся, на завтра теж запланована програма.

— Отже, моя травма сталася вчасно.

Він сміється, а я раптом помічаю, що в його присутності почуваюся напрочуд спокійно. Можливо, справа в тому, що він сидить на цілком пристойній відстані, не намагається мене дражнити й узагалі поводиться як звичайний знайомий, який зайшов провідати людину після невдалого спортивного подвигу.

І це дивним чином подобається мені значно більше, ніж усі його загадкові посмішки та натяки.

— Дякую, — кажу після невеликої паузи. — За те, що допомогли. І за вечерю теж.

Олександр Маркович підводить на мене очі, і я помічаю в них щире здивування.

— Будь ласка, Соломіє.

Усміхаюся й беру чашку з чаєм. Він теплий, не надто міцний, із тонким ароматом лимона. Роблю ковток і раптом ловлю себе на думці, що за останні кілька днів цей чоловік зробив для мене більше приємних дрібниць, ніж деякі знайомі за роки спілкування.

Кава й сендвіч після нашої першої сварки. Допомога в архіві. Поїздка на корпоратив. А тепер ось шашлик і чай.

Звісно, можна списати все на його бажання виграти парі. Але сьогодні, коли я впала, він виглядав справді наляканим. І турбота його була настільки природною, що мені навіть не спало на думку шукати в ній якийсь прихований розрахунок.

Може, я просто надто звикла чекати від нього підступу?

— Олександре Марковичу, — озиваюся, коли він уже збирається підводитися. — Можна вас дещо запитати?

— Звісно.

Кручу чашку в руках, намагаючись підібрати слова. Чомусь мені раптом стає важливо сказати це правильно, без звичних шпильок і дурнуватих жартів, за якими я зазвичай ховаю власну ніяковість.

— Ви не ображаєтеся, що я сьогодні наговорила вам у котеджі?

Він трохи дивується, а тоді заперечно хитає головою.

— Ні. Ви мали на це повне право. Обставини справді виглядали підозріло.

— Просто я іноді спочатку говорю, а потім думаю. Хоча ви, мабуть, уже помітили.

— Дещо помітив, — усміхається він.

— Отож. Але я не хотіла вас образити.

Він кілька секунд мовчить, дивлячись на мене, а потім відповідає значно м'якше, ніж я очікувала:

— Я знаю.

І чомусь від цих простих слів мені стає тепло. Навіть трохи ніяково, бо я зовсім не звикла до того, що хтось так спокійно сприймає мої вибрики.

— Тоді пропоную перемир'я, — кажу, простягаючи йому руку. — Принаймні на час корпоративу. Без підозрілих збігів, провокацій і спроб заманити мене в секретарки.

Олександр Маркович дивиться на мою долоню, а потім обережно потискає її.

— Домовилися. Але парі залишається чинним.

— Звісно! Я ж не збираюся відмовлятися від потрійної зарплатні.

Він сміється, відпускає мою руку й підводиться з крісла.

— Відпочивайте. Якщо щось знадобиться, телефонуйте. І, будь ласка, не намагайтеся сьогодні самостійно гуляти територією.

— Не хвилюйтеся, я вже виконала денну норму спортивних подвигів.