14

Якщо хтось колись скаже вам, що корпоративні змагання сприяють згуртуванню колективу, не вірте. Особливо якщо цей хтось працює у відділі кадрів, має доступ до бюджету компанії та може безкарно змушувати дорослих людей бігати за м'ячем у свій законний вихідний.

Особисто я вже через десять хвилин після початку нашого спортивного свята готова написати заяву до міжнародного суду з прав людини. Причому від імені всього аналітичного відділу, за винятком кількох особливо активних колег, які чомусь вирішили, що на кону стоїть не символічний приз від організаторів, а щонайменше олімпійське золото.

Найгірше, що серед цих ентузіастів виявляється Олександр Маркович.

Я сподівалася, що він обмежиться моральною підтримкою, постоїть десь збоку зі своїми широкими плечима й незворушним виразом обличчя, а потім піде займатися важливими директорськими справами. Наприклад, рахувати прибутки компанії або вирішувати, кому цього місяця не давати премію.

Але ні. Наш генеральний директор знімає сонцезахисні окуляри, залишає їх разом із телефоном на столі й виходить на майданчик так упевнено, наче все життя тільки тим і займався, що грав у волейбол на корпоративних заходах.

— Соломіє, ви з нами? — запитує він, помітивши, що я досі стою біля лавки.

— А можна я буду вашим талісманом? Знаєте, стоятиму збоку, приноситиму удачу й час від часу вигукуватиму щось підбадьорливе.

— Боюся, нам потрібні всі гравці.

— Тоді попереджаю одразу: останній раз я грала у волейбол ще в університеті, і після того випадку викладач фізкультури два тижні зі мною не розмовляв.

Олександр Маркович усміхається, оглядає майданчик і пропонує мені зайняти місце ближче до сітки. Мовляв, там буде простіше, а він підстрахує, якщо знадобиться.

От же ж! Навіть тут вирішив мене опікувати.

Хоча, якщо чесно, відмовлятися від страховки не збираюся. Бо на протилежному боці майданчика вже розминається Руслан, який, попри свої нещодавні скарги на непридатний до фізичних навантажень організм, раптом виявляє неабиякий ентузіазм.

— Бойченко! — гукає він через сітку. — Тільки не ображайся, коли ми вас розгромимо. Я сьогодні налаштований серйозно!

— Ти п'ять хвилин тому казав, що бігати шкідливо для здоров'я!

— А я й не збираюся бігати! Я планую стояти на місці й перемагати силою інтелекту!

Його слова викликають дружний регіт, а начальниця нашого відділу, яка погодилася судити матч, голосно просить усіх припинити балачки й зайняти свої місця. Вона вже встигла повісити свисток на шию, знайти десь блокнот для рахунку та перейнятися духом спортивного суперництва настільки, що я починаю побоюватися за власне майбутнє в компанії.

Особливо якщо наша команда програє.

Перші кілька хвилин усе йде напрочуд добре. Я чесно стою на своєму місці, намагаюся не плутатися під ногами в інших гравців і навіть один раз успішно відбиваю м'яч. Щоправда, він летить зовсім не туди, куди я планувала, але перелітає через сітку, а це вже можна вважати досягненням.

Олександр Маркович грає значно краще. Він легко приймає подачі, швидко переміщується майданчиком і встигає підхопити м'яч навіть тоді, коли хтось із наших колег уже подумки попрощався з очком. Його сорочка поступово вибивається із шортів, волосся розтріпується, а на чолі виступають дрібні краплини поту.

І от навіщо я все це помічаю?

Нормальна людина зараз стежила б за м'ячем, а не за тим, як у генерального директора напружуються м'язи передпліч, коли він готується до чергової подачі.

— Соломіє, обережно!

Різко повертаю голову й бачу, як просто на мене летить м'яч.

Встигаю виставити руки, незграбно відбиваю його вгору й відчуваю, як від удару неприємно печуть зап'ястки. М'яч підхоплює Олександр Маркович, перекидає через сітку, і за кілька секунд наша команда радісно святкує чергове очко.

— Чудово зіграли! — хвалить він мене, проходячи повз.

— Ви просто не бачили, як я заплющила очі від страху.

— Головне, що результат є.

І посміхається так щиро, що мені раптом стає приємно. Не тому, що мене похвалив генеральний директор, звісно. Просто я люблю, коли мої спортивні страждання бодай хтось цінує.

За наступні п'ятнадцять хвилин я навіть починаю отримувати від гри задоволення. Сонце приємно гріє плечі, вітерець із боку озера освіжає, колеги сміються й підбадьорюють одне одного, а Руслан щоразу після невдалої подачі вигадує нову причину своєї поразки. То сонце засліпило, то пісок не так лежить, то хтось із нашої команди навмисно відволікає його своєю присутністю.

Особливо дістається мені.

— Бойченко, припини так дивитися! — волає він після чергового промаху. — Ти мене психологічно пригнічуєш!

— Я взагалі на м'яч дивлюся!

— От бачиш! А треба на мене! Мені уваги не вистачає!

Зрештою рахунок стає майже рівним, і навіть я переймаюся азартом. Наша начальниця оголошує останні кілька подач, після яких визначиться переможець. Колеги на лавках починають голосніше підтримувати свої команди, а хтось навіть береться знімати гру на телефон.

І саме тоді все й стається.

М'яч після сильної подачі летить у мій бік, але в останню мить змінює траєкторію, зачепивши руки одного з гравців. Я бачу, що він падає зовсім поруч із боковою лінією, і раптом вирішую, що неодмінно повинна його врятувати.

Мабуть, у кожної людини буває момент, коли здоровий глузд поступається місцем якомусь первісному інстинкту. У моєму випадку цей інстинкт чомусь наказує кинутися за волейбольним м'ячем, хоча ще пів години тому я взагалі не хотіла виходити на майданчик.

Роблю кілька швидких кроків убік, витягую руку й майже дістаю до м'яча. Але під ногою раптом опиняється невеличка ямка, прихована травою на краю майданчика. Ступня неприродно підвертається, щиколотку пронизує гострий біль, і я, втративши рівновагу, падаю на коліна.

Спочатку навіть не розумію, що сталося. Чую свисток, чиїсь вигуки, бачу перед собою траву й власні долоні, забруднені землею. Намагаюся підвестися, але варто перенести вагу на праву ногу, як біль повертається з такою силою, що я мимоволі скрикую.