13

Розділ 12

Зачинивши за собою двері, ще кілька секунд стою нерухомо, прислухаючись до власного серцебиття. Мені двадцять із хвостиком років, я доросла, самостійна жінка з вищою освітою, стабільною роботою та котом на утриманні. І все ж один нахабний чоловік у гавайській сорочці примудрився довести мене до стану восьмикласниці, яку вперше запросив на дискотеку найгарніший хлопець школи.

Зараза така!

Найприкріше, що Олександр Маркович навіть нічого особливого не зробив.

А коли я попросила його відійти, він послухався. Навіть вибачився. І тепер мені не було за що на нього сердитися, окрім того, що він узагалі існує та має таку нахабну зовнішність.

Тягну валізу до спальні й нарешті озираюся довкола як слід. Мій тимчасовий прихисток виявляється напрочуд симпатичним. Світлі дерев'яні стіни, широке ліжко з білосніжною постіллю, невеличка шафа, два плетені крісла біля вікна. У кутку стоїть електричний чайник, а на підносі акуратно розкладені пакетики чаю, розчинна кава та цукор. Ванна кімната теж окрема, з душовою кабіною й цілим набором маленьких пляшечок, які я, як порядна людина, обов'язково заберу додому, якщо вони виявляться пристойної якості.

Вікно виходить на галявину, за якою височіють сосни. Між деревами виблискує озеро, і звідси воно здається майже нерухомим. Лише зрідка по поверхні пробігають дрібні хвильки від вітру. Десь неподалік співають птахи, а з боку основного корпусу долинають голоси колег.

Якби не сусід навпроти, я б назвала це місце ідеальним.

Хоча, якщо подумати, чим він мені заважає? У мене власний будиночок, окремий вхід і можливість зачинити двері на замок. Ніхто не змушує мене спілкуватися з генеральним директором у неробочий час. Можу взагалі вдавати, що його не існує.

Принаймні до понеділка.

Розстібаю валізу й дістаю джинсові шорти та футболку. Після п'яти годин дороги хочеться перевдягнутися в щось зручне, розпустити волосся й нарешті відчути себе людиною на відпочинку. Коли я взагалі була у відпустці чи дозволяла собі хоч декілька днів передихнути? Ніколи?

Поки перевдягаюся, телефон повідомляє про нове повідомлення від тітки Наді.

На фотографії Валеріан розлігся посеред її дивана, виставивши руде пузо й розкинувши лапи так, наче особисто сплачував комунальні послуги за цю квартиру. Поряд стоїть мисочка з кормом, а на задньому плані видніється тітчина улюблена вишита подушка, яку мій нахаба, судячи з усього, вже встиг приватизувати.

«Соломійко, не хвилюйся, Валерчик поїв, сходив у туалет і тепер спить. Гарного відпочинку!»

Усміхаюся, набираючи подяку. Принаймні один чоловік у моєму житті поводиться передбачувано. Поїв, поспав, сходив у туалет. Жодних психологічних ігор, підозрілих збігів та пропозицій змінити посаду. Щоправда, іноді кусається, але то вже дрібниці.

Не встигаю відкласти телефон, як на екрані висвічується ім'я Руслана.

— Соломіє, ти там що, коріння пустила? — замість привітання цікавиться він. На задньому плані хтось голосно сміється, чути музику та дзенькіт посуду. — Ми тут уже пів галявини облаштували, а ти десь зникла. Я, між іншим, розраховував на твою моральну підтримку, бо мене щойно призначили відповідальним за одноразові тарілки.

— Вітаю з кар'єрним зростанням. Ще трохи, і доростеш до пластикових виделок.

— Не смійся, це дуже відповідальна посада. Якщо хоч одна тарілка зникне, підозра впаде на мене. А ти ж знаєш, яка в нас служба безпеки. Вони потім пів року розслідуватимуть, хто вкрав майно компанії на дві гривні.

Я мимоволі сміюся. Руслан має дивовижну здатність перетворювати будь-яку дурницю на подію державного масштабу. У відділі він працює довше за мене, знає всіх і все, а якщо чогось не знає, то обов'язково придумає настільки переконливу версію, що половина колективу повірить.

— Зараз прийду. Я тільки перевдягнулася.

— От і чудово. До речі, хотів запитати, але тут усі вуха гріють. Ти справді приїхала з Марковичем? Бо я, коли побачив, як він витягає твою валізу з багажника, мало не проковтнув жуйку. А вона в мене, між іншим, остання була.

Зітхаю й сідаю на край ліжка. Так і знала, що ця історія не залишиться непоміченою. Навіть якби Олександр Маркович привіз мене в багажнику під купою старих газет, Руслан усе одно якимось дивом про це довідався б.

— Мене не додали до робочого чату, тому я не знала, що автобус відправляється з іншого місця. Приїхала до офісу, а там нікого. Олександр Маркович якраз збирався їхати сюди й запропонував підвезти. Ось і вся історія.

— Ага, зрозуміло, — протягує він, і я майже бачу, як за скельцями його окулярів починають крутитися шестерні. — Тобто генеральний директор, який зазвичай їздить сам і навіть комерційного директора одного разу відмовився підвезти, раптом вирішив побути твоїм персональним водієм? Солю, я нічого не натякаю, але якби мене так підвозили, я б уже придивлявся до обручок.

— Руслане, якщо ти розпустиш хоч одну плітку, я особисто запхаю тобі ті одноразові тарілки туди, куди сонце не світить.

— Яка ж ти агресивна жінка! І як тебе тільки Маркович витримав п'ять годин у замкненому просторі?

— Сама дивуюся.

— Гаразд, усе, мовчу. Але приходь швидше, бо наша начальниця Гарпія уже роздрукувала програму командних змагань. Здається, вона вирішила, що ми недостатньо страждаємо на роботі, тому треба продовжити на природі.

Після цих слів бажання виходити з котеджу помітно слабшає. Я взагалі не дуже розумію людей, які називають відпочинком колективне виконання завдань під керівництвом начальства. Особливо якщо ці завдання передбачають біг, стрибки та інші знущання над організмом людини, яка весь робочий тиждень чесно сиділа за комп'ютером і тепер заслужила право полежати.

Та сидіти самій теж не хочеться. До того ж із боку галявини вже тягне димком від мангала, а я після ранкових сирників встигла добряче зголодніти.

Зачиняю котедж і йду стежкою між деревами, насолоджуючись теплим повітрям. Після міської задухи тут дихається напрочуд легко. Пахне хвоєю, нагрітою сонцем деревиною та озерною водою. Під ногами похрускує дрібний гравій, а десь попереду лунає знайома пісня, яку колеги вже намагаються перекричати власним співом.