12

— Це не збіг! — випалюю з порогу, навіть не потурбувавшись привітатися. — Ні автобус, ні той клятий чат, ні розселення. Це все ви!

Олександр Маркович повільно опускає телефон, з яким щойно ходив по кімнаті, і дивиться на мене з таким спокоєм, що хочеться негайно знайти щось важке й перевірити, наскільки він непробивний.

Бажано щось із написом «Статистика за 2021 рік». Перевірений засіб.

— То що, будете заперечувати?

— Що саме?

О, почалося! Зараз ще попросить надати докази у трьох примірниках, завірені нотаріусом.

— Що ви все це підлаштували! — Роблю крок усередину, хоча мене ніхто не запрошував. — Спочатку мене забувають додати до чату, потім я дивовижним чином опиняюся у вашій машині, дорогою ми випадково заїжджаємо до вашої матері, якій ви представляєте мене своєю дівчиною, а тепер з'ясовується, що на цілій базі відпочинку для мене не знайшлося місця ніде, крім котеджу навпроти вашого!

— Ви забули згадати каву й сирники.

— Що?

— Я ще й сніданком вас нагодував. Для повноти обвинувачення.

От же ж нахаба!

— Не переводьте тему!

— Навіть не намагаюся, — запевняє він, хоча кутики губ підозріло смикаються.

Схрещую руки на грудях, щоб випадково не почати ними розмахувати. Бо ще трохи — і від мого обурення постраждає якесь дороге майно. А платити за нього доведеться з моєї зарплатні. Яку, між іншим, мені ще тільки обіцяли потроїти.

— Ми уклали парі, — нагадую я. — Чесне парі. А ви вирішили шахраювати з першого ж дня!

— Соломіє…

— Ні, дайте договорю! Я чудово розумію, що ви тут головний. Можете розпоряджатися робочим часом, призначати наради й навіть змушувати людей приїжджати о шостій ранку. Але це не означає, що ви можете розпоряджатися мною!

Випалюю останнє на одному подиху й замовкаю.

Олександр Маркович більше не посміхається. Відкладає телефон на стіл і випростується.

— Закінчили?

— Поки що.

— Тоді тепер послухайте мене. Місце збору справді перенесли. Марта повідомила про це в загальному чаті, до якого вас не додали. Це помилка нашого відділу, і я вже попросив її виправити.

— Дуже зручно вийшло, — бурчу.

— Для кого?

— Для вас!

— Я мав би виїхати значно раніше, якби не затримався через робочий дзвінок. Тож зустріч біля офісу стала несподіванкою і для мене.

Примружуюся. Звучить переконливо. Підозріло переконливо.

— А котедж?

— Розселенням займалася Марта.

— За вашою вказівкою!

— Ні.

— І ви хочете сказати, що навіть не знали?

— Я знав, у якому котеджі житиму сам. Де поселять вас, дізнався вже тут.

Мовчу, роздивляючись його обличчя. Шукаю хоч якусь ознаку брехні. Нервове посмикування ока, краплину поту на чолі, бажання терміново втекти через вікно.

Нічого.

Стоїть собі, красень, у своїй дурнуватій гавайській сорочці й навіть не думає нервувати.

— Тоді чому Марта не дозволила Марині помінятися зі мною кімнатами?

— Ви завжди настільки недовірлива?

— Тільки коли мене намагаються обдурити.

— А ви вже вирішили, що я вас обдурив?

Розтуляю рота. Закриваю.

От же ж! Знову він це робить. Ставить запитання так, що я сама починаю сумніватися у власних висновках.

— А ваша мати? — нарешті знаходжу останній козир. — Теж випадковість?

Олександр Маркович зітхає й проводить долонею по волоссю.

— Ні. До матері я заїхав навмисно. Мав із нею одну розмову, яку не хотів відкладати. Але представляти вас своєю дівчиною не планував.

— А вийшло якось само собою?

— Приблизно так.

— Знаєте, у нормальних людей само собою виходить чхнути. А ви он собі дівчину завели!

Він раптом сміється.

Не стримує посмішку, не гмикає поблажливо, а справді сміється. І я на якусь мить забуваю, що взагалі-то прийшла сюди сваритися.

— Вибачте, — каже він, опанувавши себе. — Ви маєте рацію. Я не повинен був цього робити.

Ого.

Навіть не знаю, що мене дивує більше: його вибачення чи той факт, що генеральний директор «Вендор Груп» щойно визнав мою правоту.

Треба було записати на диктофон. Для нащадків.

— Отож, — бурмочу вже не так упевнено.

— Щодо розселення, я можу попросити Марту знайти вам інший номер, якщо вам тут незручно.

І отут я остаточно гублюся.

Бо взагалі-то котедж мені сподобався. Окремий будиночок, жодної Марини з її нескінченними балачками, жодної начальниці за стіною. Можна спокійно читати книжку, валятися на ліжку й не вислуховувати чужих історій про колишніх.

Єдиний недолік — сусід.

Великий такий недолік. Метрів під два зростом.

— Мене влаштовує котедж, — відповідаю після короткої паузи. — Мене не влаштовують підозрілі обставини, за яких я тут опинилася.

— Зрозумів.

— І не думайте, що я забула про наше парі!

— Навіть не сподівався.

— Місяць, Олександре Марковичу. І якщо я не погоджуся стати вашою помічницею, ви потроїте мені зарплатню.

— Я пам'ятаю умови.

— Чудово!

— Чудово, — погоджується він.

І знову ця посмішка.

Якась вона в нього неправильна. Нормальні люди посміхаються, коли чують щось приємне. А цей — коли йому погрожують фінансовими збитками.

— Ви взагалі розумієте, що я налаштована серйозно? — питаю, відчуваючи, як роздратування повертається.

— Цілком.

— Тоді чого посміхаєтеся?

— Бо ви дуже кумедна, коли сердитеся.

От гад!

— Я не кумедна!

— Звісно.

— І не треба зі мною так розмовляти!

— Як саме?

— Наче… — затинаюся, підшукуючи слова. — Наче вам усе це подобається!

Він відштовхується від столу й робить крок у мій бік.

— А якщо подобається?

Ой.

Щось мені підказує, що треба було завершити розмову ще на тому моменті, коли він запропонував переселити мене до іншого котеджу.