11

Решту дороги ми долаємо майже мовчки. Але тиша в салоні не та, яку хочеться заповнити, бо стає незручно. Навпаки, якась легка, наче ми обоє, не змовляючись, вирішили дати одне одному час оговтатися після сцени в саду.

Він раз по раз кидає на мене короткі погляди — швидкі, майже непомітні, ніби перевіряє, чи не збираюсь я вистрибнути часом із машини на ходу від обурення. Я вдаю, що надто захоплена краєвидом за вікном, хоча насправді весь цей час гарячково намагаюся зрозуміти, що саме зі мною коїться. Скроня досі дивно теплиться. Це неправильно. Це геть неправильно — реагувати так на єдиний, вимушений, суто рятувальний поцілунок від чоловіка, з яким я знайома чотири дні.

"Синє Плесо", п'ятнадцять кілометрів, — оголошує вказівник, і я подумки дякую цій бездушній дощечці за раптовий прилив радості від скорого завершення подорожі.

За поворотом дерева розступаються, і перед нами відкривається велике озеро з блискучою на сонці гладінню й дерев'яними будиночками бази відпочинку, розкиданими вздовж берега. Виглядає значно затишніше, ніж я собі уявляла, коли думала про корпоративне відрядження за програмою "все включено і всі заодно".

На парковці вже стоїть автобус, неподалік юрбиться наш відділ у повному складі — гамірний, збуджений, обвішаний рюкзаками й пакетами. Судячи з усього, ми взагалі не спізнилися. 

Руслан першим помічає нашу машину і завмирає з піднятою рукою, якою щойно вітав когось із колег.

— Соломіє? — гукає він, коли ми виходимо з автівки, і в голосі стільки щирого подиву, що я мимоволі червонію. 

Він підлітає, чіпляючи мій лікоть та бурмоче на вухо:

— Ти що, з генеральним приїхала?

— Автобуса на місці не було, — пошепки пояснюю, озираючись на боса, що спокійно дістає наші речі з багажника. 

Наші погляди на мить перетинаються, і його губ торкається ледь помітна посмішка. 

— Офігіти, — з придихом промовляє Руслан, спостерігаючи, як Олександр Маркович підтягує до нас мою валізу.

— Прошу, — низьким голосом каже.

Я хапаюся за ручку валізи ще до того, як він встигає прибрати руку, і від зіткнення наших пальців мене б’є струмом. Обличчя палає, так ніяково чогось, що навіть подякувати не виходить. Добре, що Руслан просто не затикається. 

— Ви такі великодушні, Олександре Марковичу, — радісно муркоче хлопець, поправляючи на носі окуляри. 

— Дрібниці, — гмикає бос, зачиняє авто та, закинувши спортивну сумку на плече, прямує до будиночків.

Не встигаю оговтатись, як мене гукають. Перед юрбою стоїть наша начальниця разом із Мартою Володимирівною. Схоже, вони розселяють всю цю банду бо кімнатах, бо від них усі відходять парами в різних напрямках. Цікаво, з ким доведеться провести ці вихідні? З примхливою Мариною, яка постійно всім делегує свої задачі та 80% часу радиться з чатом джпт, чи з начальницею (не дай боже)?

Але все ще дивніше.

— Соломіє, тобі місця в корпусі Б не вистачило, — підтиснувши губи, невдоволено промовляє Марта Володимирівна, знову коронним поглядом обводячи мене з ніг до голови. — Тому, котедж номер 2, корпус А. Он там. 

Вона змахує рукою до стрілки з дороговказом. І втрачає до мене цікавість. 

— Я можу з нею помінятися! — раптом вигукує та сама Марина, з’явившись нізвідки. — Моя кімната…

— Ні, — твердо чеканить Марта, пропалюючи її суворо примруженими очима.

— Але ж… 

— Все вже затверджено.

Вона каже це таким крижаним тоном, що сперечатися більше ніхто не наважується. Я сухо дякую та одразу ж тягну свою валізу у вказаному напрямку. 

Корпус "А", як з'ясовується за кілька хвилин, — це три окремі невеликі котеджі, розташовані трохи осторонь від галасливого корпусу "Б", де решта відділу вже спішить до води та розгортає волейбольну сітку.

І мій котедж під номером “два”, виглядає цілком непогано. Я навіть встигаю зрадіти, підходячи до низьких дерев’яних сходів. А тоді озираюся на будиночок навпроти. Двері відчинені навстіж, тож я прекрасно бачу, хто туди заселився.

— Та ви жартуєте, — бурмочу собі під ніс, з-під лоба спостерігаючи, як туди-сюди, говорячи по телефону всередині ходить не хто інший, як сам генеральний директор. 

Ага, місця мені не вистачило! Аякже! Ну це вже точно ніякий не збіг дивовижних обставин, чорт забирай.

Кидаю валізу просто на сходах, навіть не заносячи в котедж, і, поки лють ще не встигла охолонути під тверезим розрахунком, перетинаю невеликий моріжок, що розділяє наші два будиночки.

Стукаю у двері різкіше, ніж збиралася, не зводячи погляду з Олександра Марковича, що здивовано озирається на звук. 

— Соломіє? — дивується наче, але мене це бісить ще більше, і хочеться запустити в нього чимось тяжким.