9

О п'ятій ранку я тягну валізу до таксі, подумки проклинаючи людину, яка вирішила, що виїзд на природу мусить починатися задовго до світанку. Небо ще темне, під'їзд порожній, а я, здається, єдина жива душа в цьому місті, яка добровільно погодилася на такий графік заради корпоративного відпочинку.

Таксист, судячи з мовчазної похмурості, поділяє мої почуття щодо цієї години, тож дорогу до офісу ми долаємо в цілковитій тиші, порушуваній хіба сонним муркотінням радіо.

Виходжу біля будівлі, розплачуюся, і в цю мить до мене доходить перше тривожне усвідомлення: перед входом порожньо. Жодного автобуса. Жодного знайомого обличчя. Тільки я, валіза на колесах і холодний вітер, який, здається, спеціально дме саме мені в обличчя, наче на посміх.

Дістаю телефон, перевіряю час ще раз. Ні, я не переплутала, шоста нуль нуль, саме так, як і було вказано в оголошенні. Гортаю контакти в пошуках хоч когось із відділу, з ким я обмінялася номером за ці два тижні, і з жахом розумію, що таких людей рівно двоє: начальниця й Руслан, чий номер я, як з'ясовується, зберегла неправильно, бо він мені його диктував учора мимохідь.

Телефоную начальниці. Довгі гудки, один за одним, і жодної відповіді. Ще раз. Тиша.

У горлі раптом стає млосно, а очі підозріло щипає — від холоду, звісно, не від чого іншого, переконую я себе, стискаючи телефон так міцно, наче він винен у тому, що діється.

— Соломіє!

Голос лунає звідкись збоку, і я різко розвертаюся, готова кинутися на шию першій же живій людині, яку побачу. Але побачене змушує мене на мить забути навіть про власну паніку.

Олександр Маркович… у гавайській сорочці з квітковим принтом, светло-бежевих шортах і темних окулярах, зсунутих на кінчик носа, — виглядає настільки не схожим на себе звичного, що я мимоволі кліпаю кілька разів, аби переконатися, що це не якийсь особливо реалістичний недосип.

— Ви... — белькочу, не в змозі одразу сформулювати повне речення.

— Теж їду на конференцію, так, — випереджає він моє питання, стягуючи окуляри й повністю переключаючи увагу на мене. — Що трапилося? У вас вигляд, наче ви щойно побачили привида.

— Автобуса немає, — видихаю, поправляючи окуляри тремтячою рукою — звичка, яка чомусь загострюється щоразу, коли я нервую в його присутності. — Я всюди дзвоню, ніхто не відповідає, і я вже почала думати, що або переплутала день, або мене хтось жорстоко розігрує.

Він дістає телефон, коротко тицяє в екран і підносить до вуха, а я стою поруч, почуваючись водночас винною й безпорадною — типове поєднання почуттів для людини, яка запізнюється на власне перше корпоративне відрядження.

— Так, зрозумів, — кидає він за кілька секунд, ховаючи телефон. — Місце збору перенесли. Писали в загальному чаті вчора ввечері.

— Не знала, що в нас є чат, — визнаю тихо, і чомусь ця дрібна деталь ранить сильніше, ніж мала б. Забули додати новеньку. Забули, що я взагалі існую, попри всі оголошення, парі й архівні коробки на голову.

Щось у його обличчі на мить пом'якшується. Можливо, він теж чує в моєму голосі те, що я намагаюся приховати.

— Виправимо, — каже просто, без жодного драматизму. — А поки що, пропоную скласти мені компанію. Моя машина на парковці, поїдемо разом.

Дивлюся на валізу, потім на нього, потім на порожню вулицю, яка не залишає мені жодного іншого варіанту, окрім як погодитися. Я ж навіть не знаю, якою маршруткою добиратися до цього “Синього Плеса”... А на нове місце збору вже точно не встигаю..

— Гаразд, — здаюся нарешті, і в цьому "гаразд" ховається набагато більше сумнівів, ніж я готова показати.