7

Мовчанка в кабінці тягнеться на кілька секунд довше, ніж дозволяють пристойні межі, і я відчуваю, як під цим прямим, вичікувальним поглядом починаю губитися в самій собі. Треба сказати щось розумне, зважене, таке, що поставить крапку в цій розмові раз і назавжди. А натомість у голові суцільний білий шум, крізь який пробивається тільки усвідомлення того, наскільки тісний цей ліфт, і наскільки виразно я відчуваю тепло, що йде від нього, попри відстань у крок між нами.

Дивлюся на свої руки, потім на індикатор поверхів, потім — вимушено — знову на нього, бо мовчати довше вже неможливо, не виглядаючи при цьому цілковитою невдахою. Він не підганяє. Просто чекає, спершись плечем на дзеркальну стіну, з тим спокоєм людини, яка звикла отримувати відповіді тоді, коли вирішить вона сама.

— Тому що мене влаштовує те, що є, — кажу нарешті, і цього разу голос звучить рівно, без тремтіння, яке супроводжувало кожну мою фразу останні два дні.

— Поясніть детальніше.

Ліфт дзенькає, розпахуючись на моєму поверсі, і я вже сподіваюся втекти від цієї розмови, однак коробка все ще в руках Олександра Марковича… Так і знала, що він взяв її в заручники!

Ми виходимо в коридор, і я, роззирнувшись, чи немає поруч когось, хто грів би вуха поруч, все ж відповідаю.

— Мій відділ — це передбачувані задачі. Я знаю, чого чекати від ранку до вечора, знаю своїх колег, знаю, де закінчується моя відповідальність. Посада вашого секретаря — постійна близькість до людини, від чийого настрою залежить доля цілої компанії. Постійна видимість. А я звикла бути тією, кого майже не помічають.

Він мовчить довше, ніж я очікую, і в цій паузі раптом стає незручно — так, наче я сказала більше правди про себе, ніж збиралася.

— Даремно, я ж вас помітив — каже нарешті, тихо, без жодної театральності, і від цієї простоти мурашки біжать по руках сильніше, ніж від будь-якого його попереднього наказового тону. — І не здамся так просто, Соломіє.

— Це погроза чи освідчення в коханні власній упертості? — вихоплюється в мене раніше, ніж встигаю подумати, і я сама дивуюся власній сміливості.

На секунду в його очах спалахує щось непідробне — здивування, миттєве й щире, а потім лунає сміх. Справжній, короткий, майже хлопчачий сміх, від якого зникає вся холодна незворушність генерального директора.

— Друге, безумовно, — відповідає він, все ще усміхаючись. — До власної впертості я дійсно небайдужий.

Сміюся у відповідь — уперше за ці три дні по-справжньому, без нервового підтексту, без страху сказати щось не те.

— Тоді пропоную парі, — кажу, поки сміливість ще не зникла. — Якщо за місяць я сама, добровільно, не погоджуся стати вашою помічницею, ви потроюєте мені зарплатню і більше ніколи не заводите цю розмову.

Брова генерального повільно повзе вгору, і на мить мені здається, що я перегнула палицю — хто я така, щоб диктувати умови людині, яка щойно порвала мою заяву на звільнення власними руками.

Він дивиться на мене довго, оцінюючи — не так, як оцінюють підлеглу, а якось інакше, глибше, наче намагається прочитати щось, що я сама від себе приховую. Потім перехоплює коробку однією рукою, іншу простягаючи мені.

— Домовились.

Наші долоні доторкаються, і теплом одразу проймає всю руку, підіймаючись кудись до плеча, наче хтось пропустив крізь мене слабкий електричний струм. Здригаюся, не встигнувши приховати цю реакцію, і різко піднімаю погляд, шукаючи в його очах підтвердження, що це не лише мені так відчулось.

Зелені очі навпроти дивляться на мене з тим самим напруженим здивуванням, яке, певно, зараз читається і на моєму обличчі. Його пальці на секунду стискаються трохи міцніше, ніж того вимагає звичайне рукостискання, а потім він раптом відпускає мою руку, наче та його обпекла.

— Гарного дня, Соломіє, — каже, передаючи мені коробку та відступаючи, і голос звучить трохи хрипкіше, ніж хвилину тому.

Дивлюся, як він повертається у ліфт, і намагаюся зрозуміти, що щойно сталося. Відчуття таке дивне… наче щойно погодилася на щось значно небезпечніше за нову посаду.