5

— То що, підписуєте? — кадровичка вже нетерпляче постукує ручкою по кліпборду, доки я намагаюся впоратися з раптовим нападом тахікардії.

З одного боку, така увага не може не підкуповувати. Але з іншого… відчуття таке, наче душу дияволу продаю.

— Мені треба подумати, — видихаю, дивлячись на графу для підпису так, наче та ось-ось перетвориться на живу істоту й вкусить мене за палець.

— Подумати? — Її брова злітає вгору так стрімко, що мало не зникає під чубчиком. — Я вам що, песик на побігеньках, який чекатиме, доки ви надумаєтесь? У мене ще три накази й обід через десять хвилин.

Не встигаю навіть виправдатися, як вона з гучним ляском кидає кліпборд мені на стіл і, розвернувшись на підборах, зникає в коридорі так само стрімко, як щойно з'явилася.

Дивлюся на наказ, тоді їй услід, потім на пакет із доставки, і знову на наказ. Той не зникає, скільки не кліпай.

Дістаю каву та сендвіч і, все ще перечитуючи графу "нова посада", відкушую шматок. Шинка й сир… чорт забирай, дуже смачно, майже настільки смачно, що на декілька секунд забуваю про весь цей кадровий цирк. У Олександра Марковича хороший смак.

А ще ця його уважність щодо тієї ж кави… 

Так, усе, до біса, і його, і кадровичку. Перекус закінчився, час працювати. Викидаю пакет у смітник, кидаю кліпборд у шухляду. І до кінця дня нкамагаюся забути про його існування.

***

— Ось такі справи, Валерич, — розповідаю коту ввечері, вмостившись на дивані з келихом. — Я звільнилась. Він замовив мені найсмачніший у світі сендвіч… І залишив записку на моїй порваній ним заяві на звільнення. Але відчуття такі дивні. Чому він причепився саме до мене?

Валеріан у відповідь тільки потягується, перевертається на спину й підставляє живіт, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що моя кар'єрна драма значно менш цікава за перспективу почухування.

Роблю ковток, задумливо погладжуючи кота, і справді не можу зрозуміти. Працюю всього два тижні, особливих досягнень за мною помічено не було, та моє ім’я навіть у відділі не всі знають, а начальниця лиш клацає пальцями і кличе “Гей ти, новенька, йди сюди!”.

А генеральний причепився, як вош кожуха, особову справу взяв, ім’я запам’ятав… Дивно це все. 

— Мр-р-няв, — наче підверджуючи мої слова, озивається Валеріан, а тоді різко цапає за палець, бо я, задумавшись, перестала чухати пузько.

***

Наступного дня все починається надто буденно. На дошці – основні задачі, написані начальницею, і першим ділом я вибираю собі дві, дописуючи навпроти них своє ім’я. Та одразу ж приступаю до роботи. Треба збігати в архів, знайти старі звіти, бо відділ маркетингу запросив порівняльну таблицю, а цифр за 2021 чомусь немає.

І саме в цю мить чую знайоме “Гей ти, новенька!”. 

Озираюся, подумки готуючись до позачергового, але дуже термінового таску, однак начальниця дивує.

— Ти ж Соломія, так? — запитує, примружуючись. — Не знаю, що ти вже вичворила, але тебе генеральний викликає.

От чорт… А він не здається.

— Добре, — бурмочу.

— Не “добре”, а бігом, — суворо зводить брови до перенісся.

Ще й руки на грудях складає, не зводячи з мене погляду. Що явно означає, – все решта відкладається, і мене зараз туди за шкірку притягнуть, якщо не піду сама.

Підіймаюся з-за столу та слухняно виходжу в коридор. На автоматі підходжу до ліфта, викликаю його, але щойно палець натискає на цифру “сім”, пульс підскакує, і мене на частку секунди накриває хвиля паніки. Тому варто лиш дверцятам розчахнутися на поверсі начальства, як я одразу ж тисну “нуль”. Спочатку архів, тоді все решта. 

— Притримайте ліфт! — чую раптом наказ до болю знайомим голосом, і тремтячими пальцями істеричну тисну на кнопку ще декілька разів.

Стулки повільно з’їжджаються, серце в грудях панічно метається… і я раптом бачу перед собою Олександра Марковича, обличчя якого насуплюється, щойно наші погляди зустрічаються. А тоді ліфт закривається та несе мене вниз. 

Ну, тепер я точно не ризикну показатися йому на очі, – притискаючись чолом до стінки кабінки, з жахом зажмурююся.

Це катастрофа. Він мене точно звільнить.

Ліфт за спиною дзенькає, і я глибоко вдихаю, розвертаюся та, ледь переставляючи ноги, плентаюся до дверей архіву. Веду плечима, бо в підвалі страшенно холодно, ще й протяги з усіх щілин. Зазвичай, я беру з собою теплий светр перед роботою тут, але сьогодні… все не за планом.

Відмикаю двері, клацаю вмикачем і повільно йду вздовжк рядів із коробками, шукаючи статистичні дані за 2021 рік. 

А, ось і вони. І, звичайно ж, на самому вершечку…

Драбина в цьому богом забутому місці є, однак вона важка, металева, і її можна поставити лише в парі з кимось. Тому я тягну розхитаний стілець, забутий тут ще за часів Брєжнєва, і молюся перед тим, як ставити на нього одну з коробок і видряпуватися на цю ненадійну вежу. 

Мого зросту метру з кепкою все одно виявляється недостатньо, тож я ще й навшпиньки піднімаюся, і навіть торкаюся бажаного ящика, коли чую раптом:

— Ігноруєте накази керівництва?

Сіпаюся так різко, що аж підгинаються пальці, на яких я балансую. Різко хитнувшись уперед, вдаряюся колінами в полицю та ахаю, відчуваючи, як жалібно скрипить піді мною стілець, перш ніж почати завалюватися на бік.

— Обережно! — вигукує Олександр Маркович.

Та я вже, розмахуючи руками, невпинно підкорююся земному тяжінню…