4

Глибоко вдихаю та все ж рішуче стукаю та штовхаю двері.

— Доброго дня, хочу написати заяву.

Короткострижена жінка за столом кидає на мене роздратований погляд поверх окулярів і повільно відставляє кружку з кавою.

Схоже, кавувати тут раніше десятої краще не починати.

— Вибачте… смачного, — бурмочу винувато.

На що вона лиш змахує рукою, вказуючи на стілець, і кладе переді мною аркуш, ручку та шаблон.

Що ж… я вже надто далеко зайшла, щоб давати задню. Вмощуюся та приступаю до справи.

"Прошу звільнити мене за власним бажанням з посади офіс-менеджера аналітичного відділу з..." — пишу рівним почерком, стараючись, щоб рука не тремтіла, видаючи весь той внутрішній переполох. Ставлю дату, підпис і відсуваю листок до кадровички.

— Два тижні відпрацювання, — коротко нагадує вона, пробігаючись поглядом по написаному. — Стандартна процедура.

Киваю, почуваючись напрочуд легко. Наче з плечей щойно зняли не камінь, а хоча б невелику скелю. Хоча, впевнена, – це ненадовго. Щойно побачу голодні очі Валеріана та почну пошуки нового місця роботи, на мої плечі ще й не таке звалиться…

Решта ранку минає в звичному, рятівному хаосі мого відділу. Начальниця відправляє мене за підписами по трьох поверхах, бухгалтерія губить якийсь акт і звинувачує в цьому нас, хоча ніхто його в очі не бачив, а потім ще й доводиться тягнути коробку з новими канцтоварами з підвалу, бо ліфт вантажний, звісно ж, саме сьогодні на ремонті.

До обіду я вже настільки заклопотана виживанням, що ранковий кошмар з кавою, переодяганням генерального й запитаннями про сімейний стан вивітрюється з голови самі собою, залишивши по собі хіба легкий післясмак паніки. Такий собі фоновий шум, на який просто перестаєш зважати.

А тоді я чую своє ім’я. Спантеличено здіймаю голову та бачу кур’єра доставки.

— Соломія Бойченко! — гукає він знову, роззираючись навкруги.

Доки всі звертають шиї, щоб на мене поглянути, несміливо тягну руку вгору. Хлопець полегшено видихає та, всміхаючись, іде до мого столу.

За мить уже ставить переді мною паперовий пакет із наліпкою тієї ж кав’ярні, де я брала зранку каву…

— Доброго дня, ваше замовлення! Розпишіться он тут, ага… — Простягає мені планшет і ручку. — Дякую, смачного, до побачення!

Я все ще спантеличено кліпаю очима, не розуміючи, що відбувається, а хлопець уже йде геть.

В голові борються дві думки: Він щось наплутав, треба повернути; він назвав твоє прізвище, дуриндо, отже… треба глянути, що там. 

Друга все ж перемагає, і я, відірвавши наліпку, розкриваю пакет. А всередині стаканчик айс лате з шоколадним сиропом і вершками та сендвіч у прозорій пакувальній коробці, акуратно перев'язаній стрічкою.

Що це, в біса, таке…

Не встигаю навіть як слід помізкувати про те, чи не брала я участі в якомусь розіграші, як біля мого столу, наче чорт із табакерки, вигулькує кадровичка.

— Ось!

Вона різко припечатує до мого столу порваний аркуш паперу, і доки я намагаюся зрозуміти, що це, тицяє мені в обличчя кліпборд з прикріпленим до нього наказом.

— Підпишіть. 

Наказ про переведення на посаду секретаря генерального директора. Моє ім'я, моя стара посада, сьогоднішня дата…

— Але ж я звільнилася, — бурмочу, вже зовсім нічого не розуамію. — Заяву вам принесла…

— Ага, ось вона, — киває на розірваний аркуш.

Що? Олександр Маркович її не прийняв?! Це моє право – звільнитися, і він не має підстав так вчиняти! Що за ідіотизм?

Хапаю свою заяву та розгортаю її. На моє здивування, вона не лише перекреслена впевненою рукою, а внизу ще й щось дописано красивим почерком. 

“Сподіваюся, ти не кусатимешся, коли не будеш голодною. Сендвіч замовив на свій смак”.

То це… він.

Я така розгублена, що навіть на роздратоване кахикання кадровички не реагую. Дивлюся то на рядки, то на пакет із ланчем… А серце чомусь так схвильовано калатає, наче вже все за мене вирішило.