3

Викидаю стаканчик у смітник, з сумом розуміючи, що тепер до обіду не буде коли випити кави. Заходжу слідом за чоловіком повз порожню приймальню до світлого просторого кабінету. Ніяково роззираюся, доки Олександр Маркович впевнено крокує до високої шафи та тягне дверцята на себе. 

В такому кабінеті й жити можна. Окрім гігантського Т-подібного столу, заваленого документами, тут і широкий зручний диван з журнальним столиком, і бар біля вікна, з холодильником. О, і кавомашина. Не вистачає лиш… Господи, якщо он за тими дверима ванна кімната, то це офіційно найофігезніше робоче місце у всесвіті!

Однак, не встигаю як слід про це подумати, бо мою увагу привертає бос, що різким рухом знімає піджак, кидаючи його на спинку стільця. Він стоїть спиною до мене, та все ж за рухами я розумію, що саме зараз він розстібає гудзики на сорочці…

Очі округлюються від шоку, я завмираю, розгублена. Не знаю, що мені робити. Чи почати роздивлятися стелю, чи вискочити геть. Але він ж сам покликав мене… А дратувати його не хочеться…

Саме в ту мить, коли він порухом широких плечей скидає з себе сорочку. я помічаю на дверцятах шафи дзеркала, в яких дуже чітко видно засмаглу грудну клітку Олександра Марковича. Хоча спина теж нічого. М’язи під шкірою перекочуються від кожного руху, гіпнотизуючи мене, наче звірятко перед величчю звіра. 

А тоді я здіймаю погляд вверх, ковзаю ним до відображення в дзеркалі і… натикаюся на вивчаючий темний погляд боса. Здригаюся, одразу ж опускаючи голову. Обличчя спалахує від сорому, і мені все більше хочеться злиняти подалі звідси.

— Що ж, Соломіє… — спокійно промовляє чоловік, крокуючи до свого столу. — Присідай.

О, він знає моє ім’я… Тільки я не впевнена, добрий це знак, чи поганий.

Глибоко вдихаю та швиденько дрібочу до найближчого стільця, якнайдалі від боса. Слухняно гепаюся на нього та чемно складаю руки на колінах.

І раптом чую тихий оксамитовий сміх, від чого голова сама по собі сіпається вгору, а погляд знаходить генерального. Щоб зрозуміти, якого біса йому раптом стало так весело.

— А вчора ти була куди сміливішою, — сіпає кутиком губ, роздивляючись мене. — Не змушуй мене пошкодувати про своє рішення.

Ем-м… що?

То йому справді потрібна помічниця, яка гавкає на всіх підряд? Може, краще хай посадить у приймальні німецьку вівчарку?

Нахмуривши брови, мовчки спостерігаю за тим, як він бере в руки теку, схожу на особову справу, я такі бачила у відділі кадрів.

— Отже, за освітою ти мені підходиш. Закінчила універ не так давно, тому, гадаю, в управлінській сфері тямиш. Неодружена, дітей немає…

— А це як на роботу впливає? — випалюю різко, не встигнувши пригальмувати.

Прикушую язика, та погляд Олександра Марковича красномовно сповіщає, — помітив. 

— Ніяк, — просто стенає плечима. — Хотів перевірити реакцію. Клацаєш зубами, коли зачепити за живе.

Ну це вже занадто! Що за дурнуваті перевірки такі?

Різко підіймаюся та намагаюся тримати голову високо піднятою, хоч і відчуваю, як тремтять коліна під важким темним поглядом, що проходиться по мені сканером.

— Знаєте що? — видихаю, міцніше стискаючи в руках сумочку, наче зброю. — Краще заведіть собі сторожову собаку! Хоча ні… не треба. Такому як ви дозволено хіба робот пилосос в ролі помічника. Не даремно на цю вакансію досі не знайшлося бажаючих.

Розвертаюся та кидаюся геть, не чекаючи на відповідь. Судячи з того, як його здивував мій монолог, я вже за крок до звільнення. Може самій піти у відділ кадрів? Діяти на випередження, і буде не так ганебно… І не треба буде трястися весь день, гадаючи над наступним кроком боса. 

Язик мій - ворог. От вчора б мовчала, і не звернув би на мене уваги. І не закрутилося б усе це коло капеця, включно з розлитою кавою та тицянням мене носом у бездітність і самотність. 

Проходжу повз двері з табличкою “Відділ кадрів” і зупиняюся.