2

От хоч убийте, не розумію, як у цього перспективного, вже не дуже юного, мужчини, після моєї палкої промови, виникла думка: “О, ця психопатка буде ідеальним секретарем!”? Я навіть, повернувшись на робоче місце, погуглила, що там у нас по ретроградних Меркуріях, а якби знала знак зодіаку генерального, то б ще й передбачення на день глянула. Чи бува не попереджають його зірки про поспішне, не найкраще рішення, яке вартуватиме йому нервів, компанії та випадіння волосся.

Ще й отримала прочуханки від начальниці відділу, бо про довбаний звіт у принтері я взагалі забула. 

Додому тряслася в маршрутці напівпритомна від утоми, з головним болем від важких думок і з відчайдушним бажанням прикинутися завтра мертвим опосумом, щоб не з’являтися перед босом. А може він мене перед Мартою звільняти не хотів, а от завтра сам-на-сам… І все, плакала роботонька, доведеться знову переходити на локшину швидкого приготування, приправляючи пісну картоплю своїми сльозами. А як я поясню Валеріану, що він з корму преміум класу знову переходить на економ варіант? 

Провернувши ключ у дверях, важко зітхаю. І одразу ж чую вимогливе: “Мрняяяяяв” із глибини квартири. В перекладі на людську, це означає: “Йди на звук, раба моя, бери на рученьки та неси до миски, бо пан заморився від своїх котячих справ”.

Скидаю босоніжки, кидаю сумку на пуф і крокую до вітальні. Рижий котяра мружиться невдоволено, коли вмикаю світло.

— Привіт, Валерич, — гепаюся поруч із ним на диван і чухаю за вушком.

Про майбутнє безробіття заговорити не наважуюся, нехай ще повечеряє з легкою душею. Та й я… втомилася прокручувати все це в своїй голові. Пізно метатися, коли акули ноги догризають.

Підхоплюю Валеріана на руки та несу на кухню, і доки той хрумтить кормом, наливаю келих білого сухого та дістаю з холодильника вчорашню лазанью.

Ставлюю її в мікрохвильовку та займаюся своєю звичною вечірньою рутиною. Душ, м’яка піжама, серіал на ноутбуці та кіт під боком. 

Єдиний плюс самітнього життя – ніхто не бурчатиме, що ти їсиш, розвалившись на дивані. 

Там і засинаю, з Валеріаном в обнімку, і з думками про невідомість, яка на мене чекає…

***

Не хочу бути помічницею генерального. Крапка. Мені й на "принеси-подай" непогано. Тихо, спокійно, без ризику щодня дивитися в очі чоловіку, перед яким я вчора влаштувала голодну істерику, уподобившись до власного кота. Який прямо зараз волав під дверима ванної, розлючений тим, що його раба вирішила спочатку зуби почистити, а не його величності корму насипати.

— Та йду я, Валерич, май терпіння, — бурчу, впускаючи руду заразу, який з докором глипає на мене знизу вверх та осудливо смикає хвостом.

Рівно о сьомій вилітаю з квартири, цьомкнувши його на удачу (ну повинна ж бути від нього хоч якась користь?).

Дорогою вирішую, що без кави мій мозок не в стані генерувати переконливі аргументи для відмови, тож заскакую в кав'ярню біля офісу. Незважаючи на ранню годину, в повітрі вже відчувається наближення спеки, тож замовляю великий айс лате та шматок чізкейка з собою. Якщо в кабінеті боса все пройде не дуже добре, то хоча б буде чим заїсти горе… або пом’янути добре оплачувану роботу.

Влітаю в двері бізнес центру о сьомій сорок п’ять і з усіх ніг кидаюся до ліфтів, на ходу пікаючи пропуском в охоронця. Господи, ще не вистачало спізнитися на власну страту!

Лиш опинившись на сьомому поверсі, розумію, що ну… не піду з кавою та шматком торта до боса на співбесіду. Ще подумає, що це йому, доведеться ділитися. Пробігши декілька метрів коридором, різко розвертаюся з думкою спочатку залишити речі біля свого столу.

— Обережно!

Надто пізно. Зіткнення уникнути не вдається. Стаканчик з моєю кавою вдаряється об чиюсь широку грудну клітку, кришечка відлітає, і кава з молоком, льодом, шоколадом і збитими вершками щедро вихлюпується на білосніжну сорочку.

Завмираю. Здається, навіть серце не б’ється, доки здіймаю наляканий погляд на… Ну, здогадайтеся з першого разу.

— Д-доброго ранку, Олександре… М-марковичу, — мекаю, затинаючись, а коліна так і трясуться, наче в мене раптом приступ ревматизму від нервів.

— Не дуже добрий, — роздратовано стріпуючи з себе вершки, бурмоче директор. — Схоже, техніка — не єдине, з чим у вас складні стосунки.

— Я… я не… пробачте.

— В мій кабінет, зараз же.

Гірше бути просто не могло… І, схоже, удачі у Валеріана краще більше не просити.