1

— Та щоб тебе так чорти в пеклі жували, як ти ці довбані звіти! — лаюся, втридцяте намагаючись витягти зіпсований аркуш із глухо заклиненого апарата.

Я працюю у «Вендор Груп» усього два тижні й перебуваю на найнижчому щаблі харчового ланцюжка — «принеси, подай, роздрукуй, не відсвічуй».

Зараз же в мене місія життя та смерті, тобто доручення від начальниці відділу: знайти та підписати теку, роздрукувати квартальні звіти та підшити їх гарненько, бо їй негайно треба вже бути з ними на килимі в генерального.

Сам великий і жахливий генеральний директор для нас щось на зразок міфічної істоти. Усі знають, що він існує, усі його бояться, але в очі бачили лише обрані.

Судячи з того, як я “чудово” справляюся з найпростішою задачкою, до еліти мені далі ніж до пенсії.

— Віддай аркуш, дурбецало! — гарчу, тягнучи на себе папірець, який намертво застряг під валиком.

Здуваю з чола пасмо, поправляючи окуляри. 

— Ну, знаєш! Я ж все одно не здамся, клята машина - вбивця!

— Ви завжди так емоційно спілкуєтеся з офісною технікою? — лунає за спиною низький, оксамитовий і дратівливо-спокійний голос.

Я різко розвернулася. Чоловік у мене за спиною в бездоганно випрасуваному темному костюмі. Високий, плечистий, із ідеально укладеним волоссям і поглядом володаря світу. Ага, знаємо ми таких. І єдине, чим володіє насправді, це однокімнатна квартирка, в якій він живе з мамцею, та маленький корнішончик в заштопаних нею ж трусах. 

Мабуть, із відділу продажів, — проноситься в голові. — Там усі такі.

— Це не ваша справа, — відрізаю, проводячи тильною стороною долоні по чолі.

Незнайомець так уважно стежить за цим моїм жестом, і чомусь губи його тремтять від тамованої посмішки.

Ні, ну точно якийсь збоченець.

Різко відвертаюся назад до принтера, відкриваю кришку, щоб вийняти картридж, коли чую глузливе:

— Щоб папір не заклинювало, варто спочатку розрівняти пачку, а не пхати її туди з усієї сили. Техніка любить ніжність, дівчино.

В мене аж перед очима темніє на секунду від люті. Пальці смикаються, доки відставляю картридж на столик, і повільно розвертаюся, відчуваючи, як ще й око смикається.

— Я бачу, в вашому відділі геть роботи немає, якщо вештаєтеся, чіпляючись зі своїми “цінними” порадами! — Виходить доволі грубо, та чоловік лиш бровою смикає. — Вже майже обід, а я ще навіть ранкової кави не пила, бо великий бос вирішив незаплановану квартальну нараду зібрати, а ми тільки звіти доробляємо! Тому краще не драконьте голодний офісний планктон, а займіться роботою!

Починає смикатися інше око, бо цей кретин лиш киває. Киває! На мій пристрасний монолог, під час якого, я впевнена, до нього аж слина долітала. Стоїть собі, рука в кишені штанів, розслаблено спирається на дверний косяк і роздивляється мене, наче цікавий експонат на виставці психічно нестабільних.

— Чудово, — раптом бурмоче стиха.

Що?!

Раптом з коридору лунає тихе цокання каблучків, і поряд з ним виникає Марта Володимирівна, – ефектна брюнетка в ідеальному костюмі трійці, зі свіжим манікюром і макіяжем. Я навіть не впевнена, що в неї за посада. Вона й на роботу мене приймала, і проводила презентацію в актовому залі. Подейкують, що вона й помічницею генерального зараз підробляє, доки шукають когось на цю вакансію. 

— Олександре Марковичу, там уже майже всі зібралися, — дивлячись то в планшет, то на чоловіка, повідомляє жінка.

А в мене в животі холоне. Олександр… Маркович? Як генеральний директор? Чи це він і є?! Боже, оце я вляпалася…

— Марто, зніміть вакансію особистого помічника, — все ще витріщаючись на мене, спокійно промовляє чоловік. — Я знайшов кандидатуру.

Брюнетка здивовано переводить на мене погляд, сканує з ніг до голови та тяжко зітхає.

— Вона? — невпевнено перепитує, кривлячись. 

— Так. — Дивиться мені просто у вічі, від чого я важко зковтую густу слину. — Чекаю завтра о восьмій в моєму кабінеті.

Він розвертається та швидко йде геть, залишивши мене наодинці з Мартою, чиї очі повільно примружуються. 

— Ну, ходімо… відмиємо тебе, чи що, — бурмоче вона, закотивши очі та, крутнувшись на підборах, дає знак рукою йти слідом.

Проходячи повз дзеркало біля дверей, з жахом помічаю чорні розводи від фарби з картриджа на чолі… і на щоках. Бляха, та я як той сажотрус! І отакою мене бачив генеральний директор, доки я на нього горланила?!

Катастрофа!

Вітаю вас у своїй новинці! Сподіваюся, ці герої вам запам'ятаються та полюбляться! Якщо чекаєте на нові сутички цих двох, додавайте книжку до бібліотеки. Оновлення щодня о 22.00. Буду рада вашим коментарям і вподобайкам *-*