Епілог

11 вересня 2027 року

У день свого весілля Єва прокинулася раніше будильника й першою справою взяла телефон. Артем уже не спав.

— Навіть не думай.

Єва ще нічого не відкрила.

— Про що?

— Про таймінг.

— Я хотіла подивитися годину.

— Вона на екрані.

— Повідомлення теж.

— От саме.

Єва відкрила месенджер. У чаті з Дариною, їхньою координаторкою, було одне нове:

Квіти на місці. Ресторан відкрив зал. Фотограф підтвердив 10:15. Машина буде о 9:40. Нічого мені не пишіть до 8:30, якщо це не пожежа.

Єва перечитала. Артем простягнув руку.

— Дай.

— Навіщо?

— Конфіскувати.

— Це мій телефон.

— Сьогодні це небезпечний предмет.

Вона поклала його на тумбочку зі свого боку.

— Не дам.

— Тоді хоча б не відповідай.

— Я й не збиралася.

— Уже друкувала очима.

Єва повернулася.

— Ти дуже дратуєш зранку.

— Ми ще не одружилися. Можеш передумати.

— Заяву подали.

— Можна не прийти.

— А ресторан?

— Оце справді аргумент.

Вона засміялася.

* * *

Заяву вони подали через Дію ще в червні. Єва хотіла зробити це після роботи. Артем сказав, що так не можна.

— Чому?

— Бо ти заповниш її між двома листами й дзвінком Олі.

— І що?

— Я хочу хоча б бачити, як ти погоджуєшся на шлюб.

Тому сіли ввечері на кухні. Обрали дату. Час.

ДРАЦС.

Єва заповнила свою частину. Надіслала Артему. Він сидів навпроти.

— Прийшло?

— Так.

— Не помились у прізвищі.

— У своєму?

— У моєму.

— Левченко. Складно.

— Ти нервуєш?

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

Тоді це було смішно. Сьогодні вже ні. Точніше, теж смішно. Просто по-іншому.

* * *

О восьмій ранку їхня квартира виглядала так, ніби одружувався не власник готельної групи з event planner, а двоє людей, які вчора забули прибрати сушарку з білизною. На дверях спальні висіла сукня. Без величезної спідниці. Без триметрового шлейфа. Молочна, проста, з відкритою спиною й рукавами до зап'ястя.

Єва обрала її за сорок хвилин. На третій примірці. Оля була готова до багатотижневого процесу й навіть розчарувалася. Артем сукню не бачив. Не через забобони. Єва просто не показала.

— Хоч щось нехай буде сюрпризом, — сказала вона.

— Каблучка була.

— Мало.

Сьогодні він уперше побачив її вже одягнену. Єва вийшла зі спальні о 9:24. Артем саме застібав годинник. Підняв голову. І нічого не сказав. Єва постояла.

— Ну?

Він дивився.

— Артеме.

— Я думаю.

— Тільки не починай.

Він підійшов.

— Ти дуже красива.

Просто. Без промови. Єва подивилася на його краватку.

— Криво.

Артем засміявся.

— Звичайно.

Вона поправила.

— Тепер нормально.

— Дякую.

— Будь ласка.

Він поцілував її в лоб, щоб не зіпсувати макіяж.

— Ти плакатимеш? — запитала Єва.

— Ні.

— Софія каже, ти в дитинстві плакав на всіх ранках.

— Мені було п'ять.

— Тенденція.

— Єво.

Вона усміхнулася.

* * *

Маша привезла букет сама. Це було єдине, що Єва дозволила Lemon зробити для весілля: без оформлення залу, sourcing і production — тільки букет. Маша зайшла о 9:31. Подивилася на Єву.

— Не рухайся.

— Чому?

— Просто.

Вона поставила коробку. Відкрила. Букет був невеликий. Білий і зелений. Без каскадів. Без стрічок до підлоги. Єва взяла.

— Гарний.

Маша дивилася.

— Це все?

— А що?

— Я два тижні думала.

— Мені дуже подобається.

— А.

— Машо.

Та усміхнулася.

— Я знаю.

Потім побачила Артема.

— Ти теж нормальний.

— Дякую.

— Краватка трохи…

Єва одразу:

— Я вже поправила.

Маша кивнула.

— Тоді все.

* * *

Оля приїхала з Сергієм — без техніки, рації й ноутбука. Сергій навіть підняв обидві руки, коли Єва відкрила двері.

— У мене нічого немає.

— Що?

— Кабелів. Перехідників. Запасного мікрофона.

Оля сказала:

— Він із ранку це повторює.

— Бо я сьогодні гість.

— Я теж, — сказала Оля.

Єва подивилася на її маленьку сумочку.

— Телефон де?

— Там.

— Emergency?

— У координатора на чергуванні.

— Хто?

Оля подивилася.

— Ні.

— Я просто питаю.

— Ти сьогодні не директор.

— Я завжди директор.

— Не з дев'ятої до завтра.

Сергій відступив.

— Я піду вниз.

— Стій, — сказала Оля.

— Я не хочу бути між вами.

— Уже пізно.

Єва засміялася.

* * *

До ДРАЦС вони приїхали о 10:43. Реєстрація була об одинадцятій. Єва перевірила сумку. Паспорт. Телефон. Помада. Серветки.

— Кільця? — запитала вона.

Артем подивився.

— У мене.

— Покажи.

— Ні.

— Чому?

— Бо вони в коробці.

— І?

— Єво, ми доїхали.

— Я просто хочу знати, що вони реально є.

Артем постукав по внутрішній кишені піджака.

— Тут.

— Точно?

— Хочеш обшук?

Олег Марченко, який стояв поруч, сказав:

— Я можу засвідчити факт наявності кишені.

— Дякую, Олеже.

— Не факт змісту.

— Дуже корисно.

Наталя підійшла з іншого боку.

— Якщо загубив, договір ще не анульовано.

— Який договір? — запитала Ганна.

Єва різко:

— Ніякий.

Наталя невинно усміхнулася.

— Жарт.

Ганна примружилась.

— У вас дивні жарти.

— Ви навіть не уявляєте, — сказала Оля.

* * *

У маленькій кімнаті було тихіше, ніж Єва очікувала. Не урочиста зала на сто людей. Нормальне світле приміщення. Стіл. Квіти. Державний герб. Кілька рядів стільців. Софія сіла ближче. Ганна вже фотографувала все підряд. Валерій шепнув: