Глава 30

Першим спільним ранковим завданням у новій квартирі виявилися лічильники. Єва фотографувала воду, Артем світив телефоном.

— Правіше.

— Куди?

— Ти світиш мені в руку.

— Там темно.

— Саме тому потрібен лічильник, а не моя рука.

Він перевів світло.

— Так?

— Так.

Єва зробила фото. Перевірила цифри з актом.

— Збігається.

— Чудово.

— Електрика.

— У коридорі.

— Знаю.

— Тоді навіщо сказала?

Єва глянула.

— Щоб ти теж щось робив.

Артем стояв у пальті посеред майже порожньої кухні.

— Я о сьомій сорок п'ять прийняв матрац.

— Бо ти приїхав раніше.

— Я заплатив за доставку.

— Половину.

— Починається.

Єва усміхнулася.

* * *

О 10:37 у новій квартирі з'явилося дев'ять коробок Єви. На двох було написано:

КУХНЯ

На одній:

ВАННА

Ще на одній:

КНИГИ

На трьох:

ОДЯГ

На одній просто:

РІЗНЕ

І остання мала напис:

НЕ СТАВИТИ НІЧОГО ЗВЕРХУ

Артем прочитав.

— Що там?

— Неважливо.

— Тоді чому не можна ставити?

— Бо там крихке.

— Що?

— Артеме.

— Я просто хочу знати, що ми тепер зберігаємо в спільному домі.

Єва відкрила коробку. Там була керамічна миска. Дві вази. Фотографії. Маленька рамка з батьком. І ті самі два старі фото Артема з Кракова. Він побачив.

— Ти їх перевезла.

— Ні, вони самі приїхали.

Артем узяв фотографію, де дев'ятнадцятирічний він стояв біля принтера.

— Я думав, ти залишиш їх у старій квартирі.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Дуже логічно.

Він поклав назад. Нічого більше не сказав. Єва теж.

* * *

Переїзд виявився менш романтичним, ніж саме рішення жити разом. У Єви було дев'ять коробок, у Артема — п'ятнадцять; він назвав це «небагато» й одразу програв. Єва розпаковувала фотографії й поставила на полицю краківські знімки поруч із батьковою рамкою. Артем приніс кавомашину, ножі, гриль і кулінарний альбом, яким майже не користувався. До вечора вони знайшли чайник, загубили зарядку, замовили їжу й перестали розбирати речі раніше, ніж планували. Квартира ще нагадувала склад, але в шафі вперше не було «її полиці» й «його футболок у гостях» — просто дві половини, які поки що ніхто не міряв сантиметрами.

* * *

О десятій вони вже лежали. Не спали. Артем читав щось у телефоні. Єва дивилася на коробку біля дверей.

— Треба її прибрати.

— Завтра.

— Вона буде мене дратувати.

— Завтра.

— Там п'ять хвилин.

Артем не відірвався від телефона.

— Єво.

— Що?

— Я тебе люблю, але якщо ти зараз встанеш і відкриєш ще одну коробку, я її винесу в коридор.

Тиша. Він дочитав рядок. Щось відчув. Опустив телефон. Єва дивилася на нього.

— Що?

Він уже зрозумів.

— А.

Єва сіла.

— «А»?

Артем поклав телефон на тумбочку.

— Я не так планував.

— Що саме?

— Це.

— Яке «це»?

Він дивився секунду.

— Те, що ти зараз змушуєш мене повторювати.

Єва не усміхалася. Не могла.

— Повтори.

Артем видихнув.

— Я тебе люблю.

Тепер без коробки. Без продовження. Єва дивилася. Він трохи нахмурився.

— Можеш нічого не говорити.

— Замовкни.

— Я просто…

— Артеме.

Він замовк. Єва раптом засміялася. Не тому, що смішно. Просто все вийшло настільки не так, як мало виходити в нормальних романтичних сценах.

— Що? — запитав він.

— Ти сказав мені це через коробку.

— Я знаю.

— Погрожуючи винести її в коридор.

— Технічно погрожував коробці.

Єва прикрила обличчя руками. Артем теж почав сміятися.

— Я можу спробувати ще раз.

— Не треба.

— Точно?

Вона опустила руки.

— Я теж тебе люблю.

Він перестав сміятися. Оце було гірше. Єва відчула, як у неї горять щоки.

— Не дивись так.

— Як?

— Не знаю.

— Єво.

— Що?

— Повтори.

— Ні.

— Ти мене змусила.

— Це інше.

— Чому?

Вона лягла й натягнула ковдру.

— Бо я сказала нормально.

Артем нахилився до неї.

— Дуже нормально. Сховалась після цього.

— Відчепись.

Він поцілував її. Спочатку в щоку. Потім Єва повернула голову сама. Через кілька хвилин Артем прошепотів:

— Коробку все одно не відкриваємо.

Єва засміялася й штовхнула його.

— Ненавиджу тебе.

— Уже пізно.

— Самовпевнений.

— Трохи.

* * *

Одного четверга наприкінці лютого Артем прийшов додому раніше. Єва — пізніше. О 20:14 вона відчинила двері. З кухні пахло м'ясом.

— Ти готував?

— Так.

— Що?

— Стейк.

— Це не нове.

— Я не обіцяв нове.

Єва роззулась. На кухонному столі стояли дві тарілки. Нормальні. Не одноразові. Вино. Без свічок. Вона відразу насторожилася. Артем побачив.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся на стіл так, ніби там вибухівка.

— Ти накрив.

— Я іноді їм із тарілок.

— Дві.

— Ти теж живеш тут.

— Підозріло.

Він відрізав шматок м'яса.

— Єво, я голодний.

Вона сама засміялася.

— Сідай.

* * *

Вони майже доїли, коли Артем сказав:

— Мені треба тебе дещо спитати.

Єва повільно поклала виделку.

— Оце вже підозріло.

— Не те.

— Звідки знаєш, що я подумала?

— По обличчю.

— Яке в мене обличчя?

— Ніби перевіряєш, чи я можу стати на коліно між столом і холодильником.

Єва подивилася вниз. Там справді було мало місця.

— Не можеш.

— Дякую.

Він випив води.

— На Новий рік ти сказала, щоб я спочатку поговорив із тобою.