Глава 27

У неділю Єва прокинулася від чужого будильника. Не мелодії. Просто короткого противного дзижчання десь біля голови. Вона наосліп потягнулася до тумбочки, натиснула не туди, скинула на підлогу готельний блокнот і тільки тоді зрозуміла, що телефон Артема лежить з іншого боку.

— Вимкни це.

— Уже.

Він теж говорив із заплющеними очима. Будильник замовк. Єва перевернулася на живіт.

— Котра?

— Вісім.

— Навіщо?

— Марек.

Вона згадала не одразу.

— Кава.

— Угу.

— Скасуй.

— Ти вчора хотіла фотографію.

Єва відкрила одне око.

— Я передумала спати.

Артем засміявся кудись у подушку. За вікном було сіре ранкове світло. У внутрішньому дворі хтось тягнув металевий візок, унизу грюкнули двері. Номер уже не здавався чужим: її светр висів на спинці крісла, Артемові окуляри лежали біля пляшки води, на підлозі біля ліжка валявся один її носок.

Єва знайшла другий під ковдрою.

— Це ти.

— Що?

— Нічого.

— Єво, восьма ранку.

— Саме.

Вони ще хвилин десять нікуди не вставали. Марек приніс фотографію. Не одну. Цілий старий пластиковий конверт.

— Ні, — сказав Артем, щойно побачив.

Марек поклав його на стіл у маленькій зоні біля reception.

— Yes.

Єва вже простягнула руку. Артем перехопив конверт.

— Не давай їй.

— Why?

— Because I still have to live with her.

Марек подивився на Єву.

— Then she definitely needs these.

— Marek.

— Coffee first.

Він пішов до машини. Єва сиділа навпроти Артема.

— Покажи.

— Ні.

— Тобі дев'ятнадцять. Строк давності минув.

— Не існує такого строку.

— Я можу забрати.

Артем поклав конверт під долоню.

— Спробуй.

Єва подивилася. Не полізла.

Він примружився.

— Що?

— Нічого.

Марек повернувся з трьома чашками й тарілкою з якоюсь випічкою. Єва не встигла навіть спитати, як він вихопив конверт з-під Артемової руки й передав їй.

— Thank you.

— Зрадник, — сказав Артем українською.

— I know that word.

На першій фотографії було людей п'ятнадцять. Ялинка. Пластикові гірлянди. Стійка reception, якої вже не існувало. Артема Єва знайшла не одразу. Він стояв із краю. Худий. Волосся справді довше — не до плечей, як вона вже встигла уявити, але падало на лоб і майже закривало вуха. Біла сорочка була завелика, темний жилет сидів дивно.

Єва мовчала. Артем дивився на неї.

— Ну?

— Я думаю.

— Не треба.

— Ти був дуже…

Вона ще раз подивилася.

— Не закінчуй.

— Молодий.

— Дякую.

— Я хотіла сказати «милий».

— Ще гірше.

Марек засміявся. На другій фотографії Артем був за reception. Схилився над старим монітором, поряд стояла жінка й щось показувала йому пальцем.

— Хто це?

— Aneta, — сказав Марек. — Front-office manager. He was afraid of her.

— I was not.

Марек просто подивився. Артем узяв каву.

— Maybe a little.

Єва перегорнула ще.

— А чому тебе тут фотографували під час роботи?

Марек відповів англійською:

— Because he broke the printer.

Артем поставив чашку.

— I did not break it.

— You opened it.

— It was jammed.

— Then it was more jammed.

— Ти зламав принтер.

— Ні.

— У мене є свідок.

— У тебе є людина, яка сімнадцять років чекала нагоди мене обмовити.

Марек кивнув.

— Exactly.

Розмова пішла вбік. Про стару систему бронювань. Про факс, який тоді ще працював щодня. Про нічну зміну, де після другої години ставало тихо, але треба було перевіряти рахунки й статуси номерів перед закриттям доби. Марек розповів, як одного разу Артем майже годину шукав різницю в кілька злотих у гостьовому рахунку.

— Скільки саме? — запитала Єва.

Марек подумав.

— Maybe twelve.

Вона повернулася до Артема.

— Дванадцять?

— Не пам'ятаю.

— І годину?

— Якщо каса не сходиться, вона не сходиться.

— Оце я вже впізнаю.

Він глянув на неї.

— Що це означає?

— Нічого.

Марек сказав:

— He was terrible at going home.

Артем замовк. Єва теж. Марек цього не помітив або зробив вигляд.

— Shift ended at seven. At seven twenty he was still here. Seven thirty. Sometimes Aneta threw him out.

— Because buses were bad, — сказав Артем.

— No.

— Sometimes.

— No.

Єва сьорбнула каву. Не стала дивитися на Артема. У цьому не було нічого особливо романтичного. Дев'ятнадцятирічний хлопець не міг піти додому, поки не зійшовся рахунок. Тридцятишестирічний чоловік прокидався до світанку й їхав велосипедом двадцять чотири кілометри, щоб у голові стало тихіше. Дещо в людях справді змінювалося повільно.

— Фотографію я заберу, — сказала вона.

— Ні.

— Одну.

— Ні.

Марек уже діставав телефон.

— I can scan.

— Marek.

— Later.

Єва усміхнулася. Артем подивився на них обох.

— Я більше ніколи сюди не приїду.

Марек спокійно відкусив випічку.

— You said that yesterday too.

Коли Марек пішов до роботи, вони ще сиділи. Єва складала фотографії назад у конверт. Одну затримала довше. Артем це помітив.

— Який компромат цього разу?

— Ніякий.

На фото він стояв біля стійки один. Погана якість. Спалах. Позаду великий годинник показував щось після третьої.

— Це нічна?

— Схоже.

— Тобі подобалося?

— Що?

— Працювати тут.

Артем довго крутив чашку.

— Не перші місяці.

— Через рецепцію?

— Через усе.

Він потягнув конверт до себе, але Єва ще тримала край фотографії.

— Я був злий на батька.

— За те, що відправив?