Глава 21

Слово «врегулювання» Єва не любила навіть тоді, коли Наталя спеціально писала поруч: не лякайся.

Повідомлення прийшло посеред розмови з Олею про майданчик для медичної конференції. Оля встигла запитати про парковку для автобусів, побачила ім'я на екрані й відсунула ноутбук.

— Іди. Я поки сама знайду, де вони ховають той службовий заїзд.

— Не приймай нічого без мене.

— Я всього лише відкрию карту, Єво.

— Саме цього я й боюся.

— Іди вже.

У переговорній Наталя відповіла після другого гудка.

— Маю хорошу й погану частину. Хороша: Vysotsky Hotels готові закрити Studio 47 без спору — разова виплата, ретроспективна невиключна ліцензія тільки на те, що вже використали, і Lemon лишається власником своїх матеріалів. Погана: їхній release написаний так, ніби ти продаєш їм минуле, майбутнє й право згадувати, що proposal колись існував.

— Сума?

Наталя назвала.

— Нормальна?

— Для фактично використаного матеріалу — більш ніж. Я б не торгувалася за цифру, поки вони не звузять текст.

— Що саме прибираємо?

— «Будь-які ідеї, концепції, know-how та похідні розробки». Це страховочна сітка їхнього legal, я на їхньому місці теж почала б широко. Твоя робота — не ображатися на формулювання; моя — зробити так, щоб ти не віддала більше, ніж вони купують.

Єва сіла.

— Тобто дві сторінки Studio 47 — так. Увесь proposal — ні.

— Саме. У додатку фіксуємо конкретні елементи, фінальний package і вже здійснене використання. Будь-який інший готель, продукт або новий формат — нове погодження.

— Northline?

— Письмово підтверджують, що самостійної ліцензії в них немає.

— Авторство?

— Публічний credit тобі справді потрібен?

Єва подумала про логотип Lemon на внутрішній схемі готелю й про ще один привід для заголовків.

— Ні.

— Тоді залишимо доказ походження матеріалу в документах, без обов'язкового публічного «розроблено Євою Левченко». Через рік цього буде достатньо, щоб ніхто не переписав історію.

— Confidentiality?

— Комерційні умови можемо закрити. Сам факт несанкціонованої передачі — ні. Можливо, ти ніколи про нього не говоритимеш, але право говорити не віддамо просто заради красивої фінальної крапки.

Єва помовчала.

— Якщо вони це приймуть, ти б підписала?

— Я б радила підписати. Тут немає премії за судовий процес. Якщо вони визнають використання, платять адекватно й не забирають майбутні права, це хороший комерційний результат.

— А те, що файл узагалі пішов третій стороні?

— Саме тому в угоді буде письмове визнання й обмеження прав Northline. Єво, тобі не треба, щоб хтось символічно страждав. Треба, щоб через пів року ця історія не могла вкусити тебе вдруге.

— Я не хочу, щоб хтось страждав.

— Сьогодні — вірю. Завтра дам текст, коли сама ще раз перечитаю release на свіжу голову.

— Вони надіслали в неділю.

— Це їхня проблема з вихідними, не наша. До завтра.

Зв'язок обірвався. Єва ще хвилину сиділа. Потім повернулася в основну кімнату. Оля підняла голову.

— Можна говорити?

— Можна.

— Автобуси.

— Що?

— Ти сама сказала хвилину.

— А.

Вона сіла.

— Покажи.

Оля повернула ноутбук. Розмова про ліцензію закінчилася. Принаймні до завтра. О 15:07 Єва закрила офіс. Оля пішла раніше. Маша ще раніше, бо в неї була зустріч із постачальником тканини й вона дуже детально пояснила, що це не робота, хоча звучало саме так. Єва сіла в машину.

На пасажирському сидінні лежала сумка з ноутбуком. Вона подивилася. Подумала. Віднесла назад у багажник. Сьогодні він їй не потрібен. О 15:46 під'їхала до будинку Артема. Цього разу консьєрж сказав тільки:

— Добрий день.

І все. Єва мало не подякувала. У ліфті написала: Я піднімаюсь. Артем: Відчинено. Вона насупилася. На двадцять першому поверсі двері його квартири справді були не замкнені. Єва зайшла.

— Артеме?

— Кухня.

Він стояв біля стійки з ножем у руці. Єва зупинилася.

— Дуже заспокійлива картина.

Артем подивився на ніж.

— Я ріжу цибулю.

— Тепер бачу.

— Спочатку що подумала?

— Нічого.

— Неправда.

Вона зняла пальто.

— Ти залишив двері відчиненими.

— Я знав, що ти в ліфті.

— Все одно.

— Не робити?

— Не роби.

— Гаразд.

Єва завмерла. Артем теж. Вони обоє почули нове слово замість звичного. Він усміхнувся.

— Можна?

— Можна.

Вона пішла до ванної помити руки. Її зубна щітка стояла у склянці. Не в упаковці. Не в шухляді. Поруч із його. Єва зупинилася. Дивилася кілька секунд. Потім помила руки. Коли повернулася на кухню, Артем уже кинув цибулю на сковорідку.

— Що готуєш?

— Стейк.

Єва підійшла до дошки.

— З цибулею й грибами?

— Не перебільшуй масштаб.

— Я просто фіксую прогрес.

— Не треба.

Вона сіла на стілець. Артем відкрив холодильник.

— Вино?

— Ні.

— Вода?

— Так.

Він поставив пляшку. Єва дивилася, як він готує. Не допомагала. Через кілька хвилин Артем сказав:

— Твої юристи щось надіслали нашим.

Єва підняла очі.

— Звідки знаєш?

— Олег сказав, що питання рухається й щоб я не питав.

— Дуже інформативно.

— Саме.

Він перевернув м'ясо.

— Мені можна знати, чи все погано?

Єва подумала.

— Не погано.

Артем кивнув. І повернувся до плити. Не спитав суму. Не спитав умови. Єва чекала. Він справді мовчав.

— Все? — запитала вона.

— А що?

— Нічого.

— Ти хочеш розповісти?

— Не знаю.

— Тоді не розповідай.

Це було настільки просто, що Єві стало трохи ніяково. Вона відкрутила воду.

— Вони запропонували врегулювання.

Артем не обернувся.