Глава 20

На запрошенні її ім'я стояло без Lemon Event. Єва перевірила це вдруге, хоча прекрасно пам'ятала. Не тому, що могла переплутати адресу. На екрані все ще було:

Єва Левченко

Guest of Mr. Artem Vysotsky

Без Lemon Event. Та й мало бути. Так і мало бути. Вона заблокувала телефон і вийшла з таксі біля «Верони». Готель виглядав знайомо й водночас ні.

Фасад не перебудовували. Ті самі широкі сходи, скло, навіс над входом. Але зникли старі темно-бордові прапори. Замість них стояли вузькі світлі конструкції з новим логотипом — без слова grand, без корони й інших речей, які попереднє керівництво дуже любило. Біля входу не було червоної доріжки. Єва схвалила це автоматично.

Ліворуч зробили окремий вхід для преси. Невелика стійка акредитації, двоє людей із планшетами, за ними — фотозона. Основний потік гостей ішов через центральні двері. Ніякого змішування камер і людей із пальтами. Теж правильно. Єва піднялася сходами. На вході дівчина в темному костюмі запитала:

— Добрий вечір. Ваше ім'я?

— Єва Левченко.

Та швидко знайшла.

— Пані Єво, добрий вечір. Проходьте, будь ласка.

Жодного: О, це ви. Єва була їй за це вдячна. Їй дали невеликий кремовий бейдж. Тільки ім'я. Без компанії. Вона подивилася.

— Так правильно?

Дівчина не зрозуміла.

— Перепрошую?

— Нічого. Дякую.

У холі грала жива музика. Не квартет. Один рояль. Біля високих столів уже стояли люди. Частину Єва знала в обличчя: організатори, корпоративні замовники, кейтерингові постачальники, кілька власників агенцій. Біля стійки бару вона побачила Данила зі «Сфери». От чорт. Той теж побачив її. Підняв келих. Єва підійшла.

— Ви тут.

— Я теж хотів це сказати.

— «Сфера» працює?

— Ні. Нас запросили як потенційного корпоративного клієнта.

Він подивився на її бейдж. Потім на неї. Нічого не сказав. Єва сама сказала:

— Я приватно.

— Я нічого не питав.

— Обличчя.

Данило засміявся.

— Слухайте, це вже якась професійна хвороба у вас.

— Не моя.

— А де ваш?

— Хто?

— Висоцький.

— Даниле.

— Я просто питаю власника заходу.

— Власник готелю не означає власник заходу.

— Оце запишу.

До них підійшла жінка з відділу sales «Верони». Єва її знала. Марина, яка вела Каринине весілля.

— Єво, добрий вечір.

— Добрий.

Марина повернулася до Данила.

— Пан Данило вже отримав маршрут?

— Мені дали картку.

Він показав маленький буклет. На першій сторінці було три часові блоки: 18:45 — Ballroom / Presentation 19:15 — Event Spaces / Open Showcase 20:00 — Orangery / Dinner & Tasting

— Групи по кольорах? — запитала Єва.

Марина кивнула.

— Після презентації. Щоб не завести сто п'ятдесят людей одночасно в малий зал.

— Скільки гостей?

— Сто сімдесят три підтверджених. Плюс двадцять одна акредитація преси.

Єва машинально подивилася на потоки в холі. Вміщалося. Поки. Данило засміявся.

— Ви вже працюєте.

— Ні.

— Ви щойно порахували людей очима.

— Це не оплачується.

— Шкода.

Марина посміхнулася.

— Я піду. Якщо щось потрібно — скажете.

Вона встигла зробити крок. Єва:

— Не скажу.

Марина озирнулася.

— Чому?

— Бо я сьогодні гість.

На обличчі Марини з'явилося щось схоже на розуміння.

— Точно.

І вона пішла. Данило дивився на Єву.

— Важко?

— Що?

— Не керувати.

— Ні.

У цей момент біля гардероба одна зі стійок із номерками похилилася, і двоє працівників одночасно кинулися її тримати. Єва подивилася. Данило теж.

— Не рухайтесь, — сказав він.

— Я не рухаюсь.

— Ви вже подумали.

— Вони впорались.

— Молодець.

— Ще раз — і підете в іншу групу.

— Я навіть не знаю свою.

Він перевернув картку. Зелена крапка.

— Зелені мені не подобаються.

— Ви нестерпний клієнт.

— Саме тому наймаю вас.

Єва усміхнулася. І нарешті побачила Артема. Він стояв біля входу в ballroom з Іриною Коваленко й двома чоловіками, яких Єва не знала. Костюм. Без краватки. На бейджі нічого, звичайно, не було. Він щось слухав. Потім підняв голову. Побачив її. Не махнув. Не перервав людину посеред речення.

Просто на секунду змінилося обличчя. Єва вже вміла це бачити. Данило простежив за її поглядом.

— О.

— Що?

— Тепер розумію.

— Що саме?

— Нічого.

— Ви з Олею не знайомі?

— Поки ні.

Артем закінчив розмову хвилини за дві. Підійшов. Спочатку до Данила.

— Добрий вечір.

— Добрий. Вітаю з запуском.

Вони потиснули руки.

— Як вам поки?

— Я не встиг поскаржитися.

— Ще буде час.

— Мені вже подобається.

Данило глянув на Єву.

— Я піду шукати зелених.

— Успіху, — сказала вона.

— Дякую.

Він відійшов. Артем подивився на Єву.

— Ви давно?

— Хвилин сім.

— Все нормально на вході?

Єва підняла брови. Він завмер.

— Це було погане питання.

— Дуже.

— Я просто…

— Артеме.

— Все.

Єва засміялася. Він теж. Тепер можна було привітатися нормально. Артем нахилився й коротко поцілував її в щоку. Не в губи. Навколо було забагато людей. Єва не знала, чи він вирішив це через камери. Чи через неї. Запитувати не стала.

— Вам щось принести?

— Ні.

— Ви їли?

— Це вже краще.

— Відповіді все одно немає.

— Їла.

Єва подивилася. Артем тихо сказав:

— Я здаюся.

— Правильне рішення.

До них підійшла Ірина. Сьогодні вона виглядала не втомленою. Майже.

— Єво, рада вас бачити.

— Взаємно.

— Ви сьогодні не працюєте.

— Мені вже двічі нагадали.