Глава 17

Єва не одразу відповіла. Двигун працював. Відкритим вікном тягнуло холодним повітрям, і десь за Артемом грюкнули двері під'їзду.

— Максим Руденко?

— Так.

— Той Максим Руденко?

Артем нахилився до вікна.

— Іншого я не знаю.

— Чому ви ходили з ним вибирати мені каблучку?

— Я не ходив із ним вибирати вам каблучку.

— Це зараз дуже тонка різниця.

— Він мене туди привів.

— Це ви вже сказали.

Єва вимкнула двигун. Схоже, їхати вона поки не збиралася. Артем обійшов машину й сперся долонею на дах біля відкритого вікна.

— У Renaissance навесні був захід цього ювелірного дому. Закритий показ для клієнтів. Я знав, що Руденко працював із ними.

— Звідки?

— Зі звіту «Верони». Захід був у нас.

Це звучало нормально. Поки.

— І ви йому подзвонили?

— Так.

— Сказали: «Максиме, добрий день, мені терміново потрібна каблучка для жінки, якій я ще навіть не запропонував удавати мою наречену»?

Артем подивився на неї.

— Майже.

— Не смішно.

— Я не жартую.

— Я спитав, чи знає він місце, де можна того ж дня подивитися каблучки без торгового залу і зайвих людей.

— І він не запитав навіщо?

— Запитав.

— А ви?

— Сказав, що особисте.

— І він повірив?

— Не знаю.

Єва відкинулася на спинку сидіння. З Максима станеться і не таке зрозуміти без пояснення.

— Чому він поїхав із вами?

— У нього там залишилися документи після того показу. Сказав, що все одно заїде й представить мене менеджеру.

— Дуже зручно.

— Так.

Артем не почав захищати Максима. Це трохи зменшило бажання Єви зробити це самій.

— Скільки він там був?

Артем подумав.

— Хвилин десять. Може, п'ятнадцять.

— У тій самій кімнаті?

— Спочатку так.

— А фотографію могли зробити тоді?

— Не знаю. Я її ще не бачив.

Єва знову відкрила повідомлення Інги.

— Вона написала «усередині магазину».

— Це може бути reception.

— Ви сказали «окрема кімната».

— Бо мене справді перевели туди.

— І Максим був там?

— Перші кілька хвилин.

— Телефон у нього був?

Артем подивився на неї.

— Єво.

— Що?

— У всіх був телефон.

Так. Вона замовкла. Консультант. Менеджер. Максим. Сам Артем. Можливо, ще персонал за дверима.

— Я не кажу, що це він.

— Я знаю.

— Але ви теж про нього подумали.

— Коли побачив друге фото — так.

Оце Єві сподобалося більше, ніж якби він почав розповідати, що ніколи нікого не підозрює без доказів. Люди підозрюють. Іноді мовчки.

— Що будете робити?

— О дев'ятій поговоримо з Інгою. Вона вже зв'язалася з магазином.

— Зараз?

— Після десятої вечора вони, виявляється, теж відповідають, коли їм кажуть, що завтра їхній клієнт буде в новинах.

Єва глянула на годинник. 22:18.

— Їдьте додому.

— Ви теж.

— Я вже майже.

Вона завела двигун. Артем не відійшов.

— Що?

— Нічого.

— Не починайте.

Він нахилився трохи нижче.

— Я хотів сказати, що не буду дзвонити Максиму сьогодні.

— Правильно.

— Хоча дуже хочеться.

— Неправильно.

— Я знаю.

Єва кивнула. Артем відійшов від машини. Вона підняла скло. Через кілька метрів знову опустила.

— Артеме.

Він обернувся.

— Якщо виявиться, що не він…

— Я нічого йому не зроблю до того, як це виявиться.

Єва примружилася.

— Це була не зовсім та обіцянка.

Він нарешті усміхнувся.

— Добраніч, Єво.

— Добраніч.

Цього разу вона поїхала. О дев'ятій ранку Інга вже була на екрані. Артем підключився через хвилину. Єва — з офісу, навушники у вухах і кава біля клавіатури. Оля знала, що дзвінок важливий, тому вперше за довгий час навіть не вигадала причини пройти повз. Інга почала без привітань.

— Друге фото зроблено в приватній консультаційній кімнаті.

Артем перестав рухати чашку.

— Точно?

— Магазин підтвердив інтер'єр.

Інга показала зображення. Єва побачила його вперше. Артем сидів боком до камери за невеликим темним столом. Перед ним лежав планшет із кількома каблучками. Консультантки в кадрі не було. На задньому плані — світла панель і частина дзеркала. Фото було зроблено не згори. Приблизно з рівня грудей людини, яка стояла біля дверей.

— Це не камера спостереження? — запитала Єва.

— Ні. У приватній кімнаті камер немає. Магазин каже, що відеонагляд є на вході, у загальному залі й коридорі.

Артем наблизив фото.

— Я не пам'ятаю, щоб мене хтось фотографував.

— Очевидно.

— Хто міг зайти?

Інга відкрила нотатки.

— За словами магазину: ваша консультантка, керівниця салону й працівник, який приносив напої. Плюс Максим Руденко на початку зустрічі.

Єва нічого не сказала. Інга продовжила:

— Але тут є деталь.

На екрані з'явилося інше фото. Не журналістське. Стоп-кадр із камери в коридорі. Максим виходив із дверей приватної зони. Час унизу: 16:18. Наступний кадр — Артем виходить. 16:47.

— І? — запитав Артем.

— Консультантка каже, що планшет із цими шістьма каблучками принесла приблизно через десять хвилин після того, як пан Руденко пішов.

Єва знову подивилася на перше фото. Перед Артемом був саме той планшет.

— Тобто Максим це фото зробити не міг.

— Якщо час правильний і консультантка правильно пам'ятає послідовність — схоже, ні.

Артем відкинувся на спинку стільця. Не сказав «я ж не звинувачував». Бо звинувачував подумки. Як і Єва. Інга сказала:

— Я б поки не використовувала слово «не міг». Використовувала б «немає підстав вважати».

— Ви зараз комунікаційниця чи слідча? — запитав Артем.

— Сьогодні я няня.