Глава 15

У неділю о 17:56 Єва сиділа на лавці біля кав'ярні й дивилася, як хлопець років десяти намагається заїхати самокатом на бордюр. Не виходило. Він від'їжджав метрів на п'ять, розганявся й знову бився переднім колесом об край. На четвертій спробі мати щось сказала йому з-за столика.

Хлопець махнув рукою. Єва усміхнулася.

— Давно?

Артем підійшов зліва.

— Чотири бордюри.

Він подивився на хлопця.

— Це скільки в хвилинах?

— Я не рахувала.

— Не схоже на вас.

Єва посунула сумку, звільняючи місце.

— Ми йдемо кудись чи сидимо?

— Як хочете.

— Ви призначили зустріч.

— Тоді ходімо.

Артем не сів. Єва підвелася. Вона спеціально вибрала місце, де не треба було нічого замовляти заздалегідь: невеликий сквер, кілька кав'ярень, далі пішохідна вулиця. Якщо розмова займе десять хвилин, можна розійтися. Якщо довше — теж нічого страшного. План здавався нормальним учора ввечері. Сьогодні чомусь ні.

— Кава? — запитав Артем.

— Уже пила.

— Я теж.

Вони пішли без кави. Хлопець за спиною знову вдарився колесом об бордюр. Артем озирнувся.

— Він не перестане.

— Сподіваюсь.

— Чому?

— Бо вже витратив хвилин десять.

— Це погана причина продовжувати.

Єва глянула на нього.

— У вас сьогодні багато прихованих смислів?

— Поки один.

Вона нічого не відповіла. Ось і почали. Деякий час вони йшли мовчки. Артем був у темній куртці й джинсах. Єва бачила його так уже вдруге, але досі трохи дивувалася, що без готелю, водія, переговорної й людей навколо він не ставав іншою людиною. Просто менше говорив.

— Інга прислала підсумок, — сказав він.

— Мені ні.

— Бо це внутрішній.

— За останні чотири дні про Вікторію не було жодного нового запиту. По Krawets залишилися тільки питання тендеру, і ними займаються закупівлі.

— Марина?

— Нових публікацій немає.

Єва кивнула. Це була та частина, через яку вона погодилася принаймні спробувати.

— А про нас?

— Стало менше.

— Наскільки?

— Інга вміє рахувати це краще. Вона сказала: «фаза собачого інтересу минула».

— Вона так сказала?

— Ні.

— Я знала.

— Сказала «первинний пік уваги спав».

— Значно нудніше.

— Тому я переклав.

Вони перейшли дорогу. Біля світлофора Артем пропустив двох дівчат, які йшли навперейми. Одна з них подивилася на нього довше, ніж потрібно. Потім на Єву. Нічого не сказала. Єва відчула це, але не озирнулася.

— Тобто спрацювало, — сказала вона.

Артем помовчав.

— Схоже.

— З Вікторією принаймні.

— Так.

— І з вашим тендером.

— Там спрацювали документи. Не ми.

— Тим краще.

Вони звернули в тихішу вулицю. Єва засунула руки в кишені пальта. Саме цього вона й хотіла почути. Проблема була меншою. Вікторію залишили в спокої. Ділова історія повернулася до ділової. Отже, можна було закінчувати.

— Інга що рекомендує? — запитала вона.

— Не робити нічого.

— Дуже конкретно.

— Не оголошувати розрив. Не влаштовувати спільних виходів спеціально. Якщо нас десь побачать — не ховатися. Якщо через кілька тижнів перестануть бачити, більшість сама втратить інтерес.

— А якщо запитають прямо?

— Поки відповідати так само.

Єва зупинилася.

— Що ми разом?

Артем теж зупинився.

— Так.

— Але якщо ми припиняємо домовленість…

Він дивився на неї. Єва не закінчила. Повз пройшов чоловік із двома пакетами продуктів. Один пакет порвався внизу, з нього випала пачка макаронів. Артем нахилився першим.

— У вас випало.

Чоловік обернувся.

— Та блін.

Єва підняла пачку соусу, яка теж лежала біля бордюру.

— Тримайте.

— Дякую.

Чоловік переклав усе в другий пакет і пішов, тримаючи порваний під пахвою. Артем випростався. Розмова вже збилася. Єва була вдячна макаронам. Вони рушили далі. Через кілька метрів Артем сказав:

— Наш документ можна закрити.

— Сьогодні?

— Якщо хочете.

— П'ять днів на комунікацію.

— Так. Але жодних появ вони не вимагають. Наталя це окремо внесла.

— Я пам'ятаю.

— Тобто фактично з сьогоднішнього дня ви мені нічого не винні.

Єва скривилася.

— Я й до цього вам нічого не була винна.

— Я погано сказав.

— Дуже.

— Ви розумієте, що я мав на увазі.

Розуміла. Від цього було не легше. Артем зупинився біля невеликого столика просто неба.

— Сядемо?

— Давайте.

Вони сіли навпроти. Офіціант приніс меню, хоча вони нічого не просили.

— Я чай, — сказала Єва.

Артем подивився в меню.

— Я теж.

— Який?

— Не знаю.

— Ви щойно замовили невідомий чай.

— Я думав, ви скажете який.

— Чорний?

— Так.

Офіціант записав два чорних чаї й пішов. Коли він відійшов, Артем поклав руки на стіл.

— Я не хотів вирішувати це телефоном.

— Я зрозуміла.

— І не хотів, щоб ви думали, що якщо причина, через яку ми почали, зникла, то я все одно буду тягнути вас до презентації.

— Не думаю.

Єва підняла брови. Він одразу:

— Вибачте.

— Уже рефлекс.

Артем усміхнувся. Потім знову став серйозним.

— Тобто я пропоную закінчити домовленість.

Єва подивилася на стіл. Між ними лежали дві маленькі паперові серветки й цукорниця.

— Так логічно.

— Так.

— Вікторії це більше не потрібно.

— Схоже, ні.

— Вам теж.

Він не відповів. Єва підняла очі.

— Що?

— Мені домовленість не потрібна.

Оце було трохи інше речення. Принесли чай. Довелося посунути меню, поставити чашки, вибрати лимон. Офіціант запитав, чи потрібен мед. Єва сказала ні. Артем сказав так. Потім вони ще чекали мед. Коли офіціант нарешті пішов, напруга встигла стати дурною. Артем відкрив маленьку баночку.