Глава 28

Я блукала вулицями міста, не звертаючи уваги на те, як поступово почав крапати дощ. Той самий липкий осінній дощ, який, здається, тільки підкреслював мій пригнічений внутрішній стан. Все, що я знала і в що вірила, зруйнувалося за одну зустріч. Материнські слова відлунювали в моїй голові: «У нас тепер буде сім'я... тримайся подалі від Дениса». Серце боліло так, ніби його розбили на тисячі уламків. Денис. Моя мати. Як це взагалі сталося?

Я намагалася зібрати думки, проте вони збивали одна на одну. Мама вагітна. Вагітна від чоловіка, якого я кохаю. Чоловіка, який говорив мені про свою любов, але тепер зрадив. Все це видавалося надто жорстоким, щоб бути правдою. Проте докази лежали прямо переді мною, і я не могла їх ігнорувати. Дві смужки, що руйнували мої мрії.

Серце стискалося від болю, коли я уявляла, як Денис і мама разом... Як він говорить їй ті самі слова, які колись говорив мені. Як він бере її за руку, як цілує. Як вони чекають на дитину. Я відчувала себе цілковито знищеною.

Сумніви і підозри почали отруювати кожну мою думку. Я згадувала всі моменти, коли Денис був зі мною, і почала шукати підказки, яких не помічала раніше. Можливо, він завжди обирав її. Можливо, він просто грав зі мною. Моя мама... вона завжди прагнула контролювати, завжди хотіла мати найкраще. І зараз вона відібрала у мене навіть право на щастя.

Я зупинилася посеред тротуару. Краплі дощу впали на моє обличчя, змішуючись зі сльозами, які я більше не могла стримувати. Тіло охопила жахлива порожнеча. Хіба я заслужила це? Чи можна знайти виправдання таким зрадам?

Я не хотіла йти додому. Там була тиша, яка здавалася занадто гучною. Замість цього я вирішила знайти місце, де могла б сховатися від світу, від себе, від цієї болючої реальності.

Кроки привели мене до маленького кафе. Сіла за столик біля вікна і втупилася в холодний сірий горизонт. У повітрі відчувався запах кави, але мені нічого не хотілося. Я була як порожня оболонка. Навіть не помітила, як підійшла офіціантка.

— Чаю? — запитала вона і я кивнула. Вона нічого більше не казала, просто відійшла. Схоже, у мене дуже красномовний вигляд, якщо навіть офіціанти не бажають мене чіпати.

За кілька хвилин переді мною постала велика біла чашка з паруючим чаєм і блюдечко з шматочком тортика.

— Комплімент від закладу. Все буде добре, — сказала дівчина наостанок і тепло всміхнулася мені.

Що ж мені робити? Я обійняла чашку руками, намагаючись знайти в ній тепло, якого не відчувала всередині. Я розривалася між бажанням зателефонувати Денису і страхом почути те, що зруйнує мене остаточно.

Денис не виходив на зв'язок вже декілька днів, і це мене ще більше мучило. Чому він не дзвонить? Чому не пояснює, що відбувається? Якщо він насправді з моєю матір'ю, то чому все ще продовжує залишатися для мене таємницею? Може, він просто не має сміливості зізнатися у своїй зраді?

Я провела всю ніч, знов і знов прокручуючи в голові можливі причини його мовчання. І кожного разу знаходила новий сценарій, від якого мені ставало ще гірше. Можливо, вони разом десь далеко, у якомусь готелі, де Денис обіймає її так само, як колись обіймав мене. Можливо, він планує почати з нею нове життя, а мене просто відправив у минуле.

З кожною думкою мені ставало все важче. Серце стискалося так, що, здавалося, я більше не можу дихати. Ненависть і зневага до Дениса та матері палали в мені вогнем. Я їх зневажала. Але водночас мене тягнуло назад до Дениса, до його слів і обіцянок, в які я так хотіла вірити.

Наступного ранку я прокинулася в тому ж розбитому стані. Важкість на душі не зникла, а навпаки, стала нестерпною. Я прийняла душ, але холодні краплі не змогли змити той біль, що охопив моє серце. Я повільно вдягнулася і пішла на роботу, не маючи навіть бажання розмовляти з кимось.

Останні дні були схожі один на одного, як день бабака. Я приходила в офіс, але не могла знайти спокою. Кожен день був наповнений страхом і сумнівами. Я працювала, але робота більше не приносила мені ні радості, ні відчуття контролю. Єдине, що мене тримало, — це надія, що Денис от-от з’явиться і все пояснить.

Але його ніде не було. Це засмучувало мене ще більше.

Моє рішення звільнитися не було легким. Воно визрівало довго, наче маленьке насіння, яке поступово проростало в моїй свідомості, поки не перетворилося на величезний, нестерпний тягар, від якого я більше не могла втекти. Щоразу, коли я переступала поріг офісу, мене наче щось душило. Кожен день був наповнений роздумами про Дениса, про маму, про те, як усе це пішло не так. Коли я дізналася правду, світ, який я будувала в своїй голові, розсипався на очах, наче картковий будиночок.

Я не могла більше залишатися на цій роботі. Не могла продовжувати вдавати, що все в порядку, коли всередині мене бушував шторм. Усвідомлення того, що моя власна мати і чоловік, якого я любила, могли зрадити мене, було нестерпним. Я відчувала себе приниженою, обманутою, розтоптаною. Ідея про те, що вони можуть бути разом десь там, далеко, під час його відрядження, не давала мені спокою. Кожен новий день був ще одним підтвердженням моїх підозр.

Зрештою, одного ранку, я прокинулася з відчуттям, що більше не можу це терпіти. Це рішення визріло саме собою. Я не могла продовжувати працювати в тому самому місці, де кожна стіна, кожен куточок нагадував мені про Дениса. Я знала, що маю піти. Треба розірвати всі зв’язки і почати все з нуля. Це було боляче, але це було необхідно.

Зібравшись із духом, я прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, аби уникнути зайвих поглядів та запитань. Повільно, крок за кроком, я увійшла до свого кабінету. Мої руки тремтіли, коли я відкрила шафу і почала складати особисті речі в невелику коробку. Кожна річ, кожен документ і фотографія, які я клала до коробки, болісно нагадували мені про те, як усе було раніше. Я згадала моменти, коли ми з Денисом працювали над спільними проектами, коли він підтримував мене, коли наші погляди перетиналися і я вірила, що бачила в його очах щось справжнє, щось більше, ніж просто професійний інтерес.