Глава 21

В офіс я приїхала з піднесеним настроєм. Майбутня розмова з батьком надихнула мене і підбадьорила. З’явилася надія, що це дасть мені шанс поставити маму на місце.

В кабінеті було тихо і лишень гул системного блоку порушував цю майже ідеальну тишу. Я тільки хотіла почати працювати, як двері мого кабінету різко відчинилися, і я побачила на порозі маму. Її обличчя було перекошене від злості, очі палали люттю. Я одразу зрозуміла — вона дізналася про те, що я провела ніч із Денисом.

— Ти що собі думаєш? — її голос був холодним і різким, як лезо ножа. — Ти зовсім знахабніла? Спочатку влізла в компанію, а тепер і до мого чоловіка лізеш!

— Мамо, перестань, — я спробувала спокійно відповісти, хоч відчувала, як серце забилося швидше. — Ти ж знаєш, що Денис не твій чоловік. У вас ніколи не було справжніх стосунків.

— Що ти собі дозволяєш? — вона підійшла ближче, майже скипівши від люті. — Я не дам тобі зруйнувати моє життя! Не смій навіть думати, що Денис залишить мене заради тебе!

— Мені не потрібно твоєї згоди, — з викликом відповіла я, піднімаючи голову. — Денис сам зробить свій вибір.

— О, як ти заговорила, — процідила мама крізь зуби, і її голос став ще більш загрозливим. — Ти ще не знаєш, з ким маєш справу. Алла одразу помітила, що ти несеш загрозу моїм стосункам із Денисом. Саме тому вона тебе звільнила.

Я не могла повірити своїм вухам. То ось якою була справжня причина мого звільнення. Дві підлі зміюки! Гнів почав зростати всередині. Вона так відверто мені шкодила, і все через свою власну нездорову прив'язаність до Дениса.

— Ти брешеш, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається. — Алла Олегівна звільнила мене, бо ти наплела їй брехню.

Мама зловтішно посміхнулася.

— І що ти зробиш? Будеш воювати зі мною? Я приберу тебе з своєї дороги так само легко, як зробила це тоді. І Денис залишиться зі мною, як завжди.

— Ніколи, — зірвалася я. — Він не буде з тобою, бо ти для нього — ніщо.

Її очі налилися холодною ненавистю.

— Побачимо, хто виявиться правий, Інно, — прошипіла вона. — Але я тобі обіцяю, якщо ти не відступиш, я зроблю все можливе, щоб знищити тебе і твоє життя.

Вона різко розвернулася і зникла за дверима.

Мої руки тремтіли, а в грудях накопичувався гнів, змішаний з болем. Я більше не могла витримати цей жорстокий натиск, цю постійну боротьбу за щось, що мало бути нормальним і природним — за власне право любити і бути коханою.

***

Вечір опустився на місто, коли я сіла за кермо. Я більше не можу мовчати. І не буду. Після розмови з мамою у мене не залишилося вибору. Тільки тато зможе мені допомогти, якщо він на це здатний. Я вирушила до нього — в дім свого дитинства, який завжди викликав у мене лише холод і відчуття самотності.

Машина повільно котилася знайомою дорогою, а всередині мене наростав тягар важких думок і спогадів. Дім, в якому я виросла, ніколи не був для мене місцем спокою. Я швидко залишила його за спиною, як тільки змогла — втекла від порожнечі, байдужості і незрозумілих вимог. Але сьогодні я поверталася. І це відчувалося як крок у прірву.

Коли я під'їхала до будинку, на який вже стільки років не могла дивитися без гіркоти, серце болісно стиснулося. Все виглядало так само, як і раніше: високі ворота, старий сад, знайомі стіни. Наче час зупинився тут, але мені здавалось, що цей дім взагалі не змінився — такий самий порожній, як і раніше.

Набралася сміливості, вийшла з машини і підійшла до дверей. Постукала. За мить почувся звук кроків, і двері відчинив мій батько. Його обличчя було таким же стриманим, як і завжди, без жодної тіні радості від того, що він мене бачить. Лише легка усмішка — натягнута, формальна.

— Привіт, — сказав він, відступивши вбік, щоб впустити мене всередину.

Я увійшла в дім, який завжди був холодним, навіть у найтепліші дні. Він був наповнений спогадами, які я старанно намагалася залишити позаду. І от я знову тут. Відчуття дискомфорту відразу огорнуло мене, ніби важкий плащ.

— Сідаєш? — запитав тато, вказуючи на старий диван у вітальні.

Я кивнула, пройшла у вітальню і сіла на диван, намагаючись приборкати відчуття незручності, що нахлинуло на мене з новою силою. Моя нервовість лише зростала, але я знала, що маю сказати те, що не можна більше тримати в собі. Тато сидів навпроти і спокійно дивився на мене.

— Як ти? — обережно запитала я, намагаючись зробити перший крок.

— Нормально. А ти як? Що трапилося? — його голос був рівним, але я відчула нотки цікавості в його словах.

Я зітхнула, не знаючи, з чого почати.

— Тато... ти знаєш, що ми з мамою працюємо разом? — запитала я, обережно підбираючи слова.

Він трохи напружився, але лише кивнув.

— Так, вона казала. Але я думав, що це тимчасово.

— Ти знаєш, що вона сказала мені? — я дивилася на нього уважно, вловлюючи кожну зміну на його обличчі. — Вона сказала, що ви розійшлися. Це правда?

Батько опустив очі на свої руки, мовби вагаючись перед тим, як відповісти.

— Ми вирішили взяти паузу, — сказав він нарешті. — Нам потрібен був час, щоб впорядкувати думки й емоції. Я не хочу на неї тиснути. Я готовий зачекати, коли вона повернеться.

Його слова боляче вдарили мене. Він, як і раніше, сподівався на повернення мами. Але я знала, що ці надії марні.

— Тату, — тихо почала я, відчуваючи, як важкість правди стискає горло. — На жаль, мама не думає повертатися до тебе.

Він здивовано подивився на мене, злегка нахилившись уперед.

— Що ти хочеш сказати?

Я вдихнула глибоко і змусила себе продовжити:

— У неї роман з моїм босом.

Слова прозвучали як вибух, що зламав тишу кімнати. Батько завмер, не рухаючись і не відриваючи від мене погляду. Його обличчя було без емоцій, але я побачила, як він ледь помітно стиснув кулаки.

— З твоїм босом? — повторив він тихо, майже шепотом. — Оксана?

Я кивнула, відчуваючи, як серце гупає в грудях.