Глава 6. ч.2

Лежачи в ліжку, я ніяк не могла знайти зручне положення, переверталася з боку на бік. Думки про Дениса не давали мені спокою, наче хвилі, що розбиваються об скелі під час бурі. Я не могла забути той тремтливий поцілунок – його дотик, як ніжний подих вітру, який залишив слід на моїх губах. Серце почало збиватися з такту, пропускаючи удари, ніби воно хотіло вирватися з грудей. Я згадувала, як близько ми були один до одного, як його погляд змусив мене тонути в блакиті його очей.

Емоції бушували всередині мене: і тривога, і збудження, і щось більше, що я ще не могла пояснити. Моя душа здавалася вируючим вулканом, готовим вибухнути від одного лише спогаду про нього. Чому саме він? Чому його присутність так сильно впливає на мене?

Раптом я скривилася від роздратування, згадуючи, як несподівано з'явився Тарас. 

— От же ж бовдур той Тарас, такий момент зіпсував! – несподівано вирвалося вголос. Я злилася на нього, адже його поява все зруйнувала. Якби він не прийшов, можливо, я б краще зрозуміла свої почуття до Дениса.

Злитися на Тараса було легко, але глибоко всередині я розуміла, що найбільше мене лякає те, що відбувається між мною і Денисом.

Цілу ніч я ворочалась у тривожних снах. Вони були заплутаними і безрадісними, переповнені образами то Тараса, то Дениса. Я прокинулась наче після важкої битви. У тілі не було ані краплі сили, а розум залишався втомленим і спантеличеним. Мляво піднялася з ліжка і попрямувала до ванної, сподіваючись, що контрастний душ допоможе мені хоча б трохи прийти до тями.

Холодні й гарячі струмені води освіжали тіло, змушуючи його прокинутись. Однак у голові все одно панував хаос. Вийшовши з душу, я приготувала каву, яка трохи підбадьорила мене, а на сніданок з'їла вівсянку і бутерброди. Їжа була простою, але хоча б забезпечила мене енергією на решту дня.

Зараз у мене було багато вільного часу до вечора, і це викликало відчуття дивної порожнечі. Поки я працювала на Тараса, мій день нагадував постійну гонитву. Графік був настільки щільним, що я часто забувала про їжу і просто намагалася дотягнути до кінця дня. Я поверталася додому виснаженою і єдине, чого прагнула, – впасти на ліжко і відключитися. А тепер, коли мій день раптом став спокійним, я не знала, як з цим впоратися.

— Краще я буду працювати прибиральницею у Дениса, ніж бути песиком на побігеньках у Тараса! — буркнула я вголос, відчуваючи, як всередині закипає обурення.

Тарас… Він так несподівано з’явився вчора... Як і Денис, в принципі. Звідки він взагалі взнав, де я живу? Хоча, чому мене це має дивувати? Він же має доступ до відділу кадрів. Напевно, моє резюме вивчено ним від А до Я.

А щодо Тараса... Та я ні за які гроші до нього не повернуся! Хай йде лісом. Не знаю, що він там собі придумав і які аргументи хотів мені підсунути — у нього нічого не вийде. Я більше не дозволю йому керувати мною.

До роботи залишалося ще кілька годин, і я намагалася зайняти себе хоч чимось, щоб не думати про вчорашнє. Спочатку вирішила піти на пробіжку. Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула прохолодне ранкове повітря, сподіваючись, що фізичне навантаження допоможе заспокоїти думки. Бігала по парку, милувалася зеленими деревами, слухала спів птахів, але навіть краса природи не змогла розвіяти моїх роздумів про Дениса. Кожен крок віддавався відлунням у голові, де знову і знову спливали моменти нашого поцілунку.

Повернувшись додому, я вирішила відволіктися іншим способом — навести порядок у шафі. Розбирала одяг, акуратно складала речі, намагаючись зосередитися на цьому. Знайшла старі сукні, в яких колись ходила на вечірки, і посміхнулася спогадам. Але навіть розкладка речей по кольорах і купи непотрібного одягу не могли витіснити думки про вчорашню зустріч.

Потім спробувала читати. Взяла книгу, яку давно відкладала на полицю. Сіла на диван з чашкою кави в руці й відкрила сторінки. Але замість того, щоб зануритися в текст, я постійно ловила себе на тому, що подумки поверталася до моменту, коли Денис раптово з'явився в моїй квартирі. Книга втратила будь-який сенс, і я, зітхнувши, закрила її, відклавши назад на полицю.

З настанням вечора хвилювання тільки наростало. Нарешті, коли прийшла пора збиратися на роботу, я відчула, як моє серце починає калатати швидше. Одягаючи звичний одяг для прибирання — зручні джинси та футболку — я намагалася заспокоїти себе, але кожен рух видавався якимось нервовим. 

До роботи добралася без пригод. Залишила автомобіль на стоянці і піднялась на потрібний поверх. Взяла відро і швабру і вийшла з підсобки, але з кожним кроком до офіс боса напруга всередині тільки зростала. Коли я нарешті опинилася перед дверима кабінету Дениса, мої пальці тремтіли, коли я бралася за ручку. Я вдихнула глибоко, намагаючись стримати хвилювання, і тихо відчинила двері. Усередині було тихо і порожньо. Дениса не було в кабінеті, і це розчарування миттєво пройняло мене, ніби щось важке стисло груди. Я так сподівалася побачити його, знову відчути той самий незабутній погляд.

Але потім я помітила дрібниці, які змусили мене зупинитися. Комп'ютер на його столі був увімкнений, екран світився тьмяним світлом. А ще — його піджак. Він висів на спинці крісла, акуратно складений, як завжди. Я полегшено видихнула, серце вже трохи вгамувало свій шалений ритм. Він ще не пішов додому. Він тут, десь поруч.

Взявши швабру, я повільно почала мити підлогу в кабінеті Дениса. Сьогодні не було музики, яка зазвичай допомагала мені відволіктися. Замість цього я прислухалася до кожного звуку. Кожен шурхіт за дверима змушував мене затримувати подих у надії, що це повернувся Денис. Але минали хвилини, одна за одною, а він так і не з’являвся.

П'ять хвилин... десять... п’ятнадцять... Лиш тиша і відлуння мого дихання наповнювали порожній кабінет. Я старанно закінчила прибирання, як завжди, кожен куток блищав чистотою. Але замість задоволення від виконаної роботи, я відчула лише порожнечу.

З важким зітханням я обвела поглядом кабінет, ніби намагаючись знайти в ньому якусь відповідь, але натомість тільки відчула розчарування. Мої надії на зустріч із Денисом, на продовження того, що почалося вчора, залишилися невиправданими.