Глава 2. ч.2

Коли я приїхала до фірми, у вестибюлі мене зустріла елегантна жінка середнього віку. Вона була одягнена в діловий костюм, волосся було зібране у бездоганний пучок, а на обличчі — впевнений, доброзичливий вираз.

— Доброго дня, — привіталася вона, помітивши мене. — Ви, напевно, Інна? Мене звати Алла Олегівна, я займаюся підбором персоналу.

— Так, це я. Дуже приємно, — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено, хоча відчувала, як нерви продовжують гратися всередині мене.

— Присідайте, будь ласка, — вона вказала на стілець біля свого столу в невеликому, але затишному кабінеті. — Розкажіть трохи про себе. Чому вирішили подати заявку на цю посаду?

— Ну, я шукала роботу, — почала я, намагаючись знайти правильні слова. — Нещодавно залишила попереднє місце, і мені потрібно було щось знайти. Я знаю, що ця робота не пов’язана з моїм основним досвідом, але зараз мені важливо мати стабільний дохід, і я готова вчитися та виконувати свої обов’язки відповідально.

Алла Олегівна кивнула, слухаючи мене, і коли я закінчила, вона злегка посміхнулася.

— Ви справляєте враження відповідальної людини, Інно. Робота не складна, але вимагає уваги до деталей і ретельності, оскільки вам доведеться працювати в кабінеті нашого керівника. Ви впевнені, що вас влаштує такий графік?

— Так, я готова працювати в вечірню зміну, — підтвердила я, хоча всередині мене знову заворушилися сумніви.

— Добре, — Алла Олегівна ще раз окинула мене оком, ніби остаточно вирішуючи щось для себе. — Думаю, вам варто подивитися на місце, де ви працюватимете. Якщо все вам підходить, можете почати вже завтра.

— Звісно, я готова, — відповіла я, трохи здивована тим, що мене так швидко взяли на роботу.

Ми піднялися на ліфті на верхній поверх, і я відчула, як напруга знову починає наростати в моїх грудях. Мені було цікаво побачити, де саме я буду працювати, але одночасно з цим у мене виникало відчуття, що я наближаюся до чогось несподіваного.

Алла Олегівна відчинила двері до великого, добре освітленого кабінету. Коли я зробила крок усередину, серце у мене зупинилося на мить. За столом, прямо навпроти мене, сидів той самий чоловік, якому я кілька днів тому пошкодила автомобіль. Той самий чоловік, який запрошував мене на каву після аварії.

Він підвів голову і зустрівся зі мною поглядом. У його очах проблиснула усмішка, і я зрозуміла, шо він впізнав мене одразу.

— Здається, ми вже знайомі, — сказав він з легким натяком на гумор в голосі.

Мені здалося, що земля йде з-під ніг, і на обличчі розцвіло здивування. Це не могло бути правдою. Чоловік, якому я пошкодила авто, тепер був моїм начальником?