Розділ 18. Сили Мії

 Мія бігла до лісу, залишаючи позаду брязкіт зброї й неприборкане бажання повернутись. Помітила двох озброєних, в чорних обладунках чоловіків, які намагались якомога швидше наздогнати ціль свого переслідування, а їх ціллю виявилась саме вона. Довге вугільно-чорне волосся куйовдив вітер, та це їм зовсім не заважало. Їх кроки були впевненими й чіткими, чого не можна було сказати про Мію. Вона провалювалась глибоко у сніг і не могла впоратись із диханням. В грудях пекло, а серце намагалось вистрибнути та побігти попереду. Та це було ніщо в порівнянні з хвилюванням за Данаріса.

 Переслідувачі швидко наздогнали, боляче вхопивши попід руки й силоміць потягнули назад. Дівчина ледь торкалась землі, а коли побачила коханого, який мужньо боровся з нападниками, виникло раптове бажання будь-що допомогти йому, та її продовжували міцно утримувати, а потім з силою жбурнули у сніг. Коли лезо меча здійнялось над дівчиною, Данаріс закричав і в той момент вістря зброї суперника глибоко увійшло в його плече. Він впав на коліна. Та спрямувавши свій, спотворений болем погляд на Мію – побачив кохану огорнуту у блакитне сліпуче полум’я. Воно розросталось і несподівано шаленим вихором змело всіх ворогів, викорчовуючи дерева на своєму шляху. При цьому не зачепивши своїх. Опісля дівчина впала на землю, не подаючи ознак життя. Ошелешені чоловіки кинулись до неї. На щастя, найгірші здогадки не підтвердились, вона розмірено дихала, та привести її до тями не вдавалось жодним відомим способом. Вона, наче провалилась у світ сновидінь звідки не могла вибратись.

– Що це було? – тремтячим голосом запитав Алазар, якого неабияк вразило шоу, яке влаштувала подруга.

– Мабуть, її магія, про котру розповідав маг, вирвалась – з розпачем у голосі озвучив свою теорію Данаріс, притримуючи рукою рану, яка рясно кровоточила.

– Твоє плече, брате, – звернув увагу на поранення Тайрон.

– Нічого страшного – заперечив Данаріс, це просто подряпина.

– Але ти не зможеш їхати верхи разом з непритомною дівчиною. Я подбаю про Мію, а тобі допоможе Тайрон – наполіг Алазар. На що чоловік невдоволено кивнув, не бажаючи віддавати свій скарб, але прекрасно розумів, що через рану може не втримати її у сідлі.

Ходили чутки, що мечі підземних драконів були вимочені отрутою, з якою не кожен маг міг впоратись. Підземний клан суворо зберігав в таємниці всі складові отрути, що давало можливість легко знешкоджувати ворогів навіть на відстані. Чоловік оглянув рану і відчуття його не підвели, чорний ореол навколо неї підтверджував здогади.

 Вони продовжили гнати коней з шаленою швидкістю. Мія непритомно лежала на грудях Алазара, а Тайрон допомагав братові, який вже ледь тримався у сідлі. Коли вони під’їжджали до воріт замку, Данаріс впав з коня, не в змозі більше утримувати рівновагу. Схвильовані чоловіки кинулись до нього, вартові допомогли занести пораненого всередину. Алазар заніс непритомну дівчину слідом. Новина про повернення синів дійшла до Теріуса. Він вже мчав назустріч. Правитель побачив Данаріса, який стікав кров'ю і непритомну дівчину в руках голови свого війська.

– Несіть його в особисті покої й дівчину також, зараз має прибути Ебберон, я вже повідомив, що ви повернулись.

– На нас напали…  Підземні – повідомив Тайрон.  Дівчина врятувала нас усіх, але Данаріса встигли поранили отруйним лезом. – Батьку, Ебберон віднайде протиотруту? – з надією подивився в очі Теріуса.

– Звісно віднайде, з нами один з найсильніших магів всього Даркоса. – Запевнив, зберігаючи холодну розсудливість. – Все буде добре.

 Вони направились до опочивальні Данаріса. Дівчина отямилась на руках Алазара, який саме заносив її до опочивальні. Не одразу зрозуміла, що відбулось і де знаходиться, та потім помітила пораненого і непритомного коханого, якого вкладали у ліжко.

– Данаріс! Ні! – прокричала Мія. Алазар допоміг стати на ноги й вона кинулась до його ліжка. – Чому ви нічого не робите?! Чому просто не використаєте свою магію.

– Мія, його поранили отруйним мечем, зараз прийде маг, який зможе допомогти – пригорнув до свого тіла схвильовану дівчину Алазар. На що був нагороджений пильним поглядом Теріуса.

За мить до покоїв увійшов Ебберон в супроводі мовчазного учня.

– Чорна отрута – проговорив старий, оглянувши поранення.

– Ти допоможеш йому? – стурбовано запитав Теріус.

– Я, ні, а от дівчина може – відповів Ебберон, нагородивши її зацікавленим поглядом.

– Я? Але як? – тремтячим голосом прошепотіла, не усвідомлюючи що повинна робити.

– Цей амулет подарунок від Данаріса? – запитав маг, вказавши на срібний камінь на ланцюжку.

– Так. Він дав мені його, коли врятував від хижаків у лісі, а пізніше, коли я хотіла його повернути – забажав, щоб амулет залишався у мене.

– Ця реліквія стане його порятунком. В камені –  кров Данаріса. З допомогою цього амулету, краплі крові, яка прихована у ньому, магії та сили чужинки, ми зможемо допомогти йому, очистивши його організм від отрути. Візьми мене за руку –  скомандував старий і Мія не роздумуючи подала свою долоню.

 Майже водночас з їх долонь почало розростатись світло: з її – блакитне, з його – різнобарвне. Згусток їх спільної магії огорнув поранення чоловіка. Мія не могла повірити, що це все відбувається з нею, та чітко бачила промені холодного світіння на власних руках. Чорне світіння, яке вирвалось із рани поглинув камінь на її тендітній шиї.