Розділ 14. Подарунок долі чи її прокляття

 Серце дівчини калатало з шаленою швидкістю. Важко було повірити власним очам. Марево виявилось реальністю, яка дивилась на неї очима її померлого брата. Після того, як вона ніяк не відреагувала на заклики Алазара, він підійшов до неї зі спини й легенько труснув, намагаючись вивести зі ступору.

– Що з тобою? Ти, наче примару побачила.

  Але Мія продовжувала стояти, наче вкопана, що до чортиків налякало чоловіка і господарів будинку.  Подружжя також здивувалось такій реакції дівчини на Ейнара. Алазар розвернув її й повів назад до кімнати, міцно притримуючи, адже бачив, що ноги її не слухались і за що раз підкошувались. Коли вони зайшли всередину, чоловік посадив її на ліжко.

– Розповідай! Що не так? Я бачу твою бурхливу реакцію на мого брата вже вдруге. Думаю, що це не збіг. Що ти побачила в ньому?

Дівчина схлипуючи тихо прошепотіла:

– Ейтан…

– Що за Ейтан? Ти про кого зараз? – здивовано запитав чоловік, пильно стежачи за кожним жестом шокованої дівчини.

– Вдома, у моєму світі, я мала рідну людину – люблячого брата, який у всьому підтримував мене і допомагав. З ним світ здавався кращим. Ми виросли без батьків, тому всю свою любов дарували один одному. Ейтан підтримував мене у найважчі хвилини мого життя й завжди був поряд, огортаючи своєю турботою. Та доля вирішила забрати його в мене. – Мія змушена була зробити невеличку паузу, щоб позбутись задушливої грудки, яка здавлювала її горло. – Він трагічно загинув у пожежі. Водночас я втратила сенс свого життя і єдину дорогу мені людину.

– Як твоя історія із минулого стосується мого брата?

– Ейнар – його повна копія. Єдина відмінність – довжина волосся й одяг. Тембр голосу…, статура…, погляд…, це точно він… Алазаре я не можу помилятись – це мій Ейтан.

– Це неможливо! Я виріс з ним, він народився в Даркосі. – Переконував чоловік – Вони просто ззовні схожі.

– Те, що встигла побачити – точна його копія – зі сльозами на очах шепотіла Мія. –  Якщо я не помилилась, а я чомусь впевнена в цьому, я безмежно рада, що він живий і щасливий але… Мені лячно бачити його перед собою. Я була на його похоронах, оплакувала його смерть. Від мене, наче відірвали частинку душі, а зараз він щасливий живе тут з коханою жінкою. Я повинна з ним поговорити – різко підвелась і кинулась до виходу, не чекаючи схвалення Алазара.

 Мія повернулась на кухню, де сиділи господарі, прожогом кинулась до Ейнара, обхопила його шию руками й міцно притиснула до себе, не дивлячись на здивовані вирази обличчя. Вона просто обіймала і плакала. Луана запитально глянула на Алазара, який стояв позаду, на що чоловік знизав плечима.

– Мія, зупинись, Луана може неправильно тебе зрозуміти – зіронізував Алазар.

– Пробачте, мені важко боротись зі своїми емоціями, бачити перед собою втраченого брата і не піддатись спокусі обійняти його – схлипуючи дівчина відпустила отетерілого Ейнара.

Зустрівшись зі зніяковілим поглядом свого втраченого брата, додала:

– Нічого не відповідай! Я прекрасно розумію, що швидше за все, ти мене не пам’ятаєш і мабуть, подумав, що дивачка з іншого світу просто збожеволіла від пережитого, та мені зараз все одно, що про мене подумають. Моя мрія здійснилась, я знову змогла обійняти рідну людину, за якою так сумувала, яку давно втратила. Навіть, якщо заради цього я повинна прийняти всі умови перебування у світі драконів – я зроблю це без жодного зволікання. 

Луана ніжно усміхнулась дівчині.

– Я рада, що ти у нашому світі віднайшла втрачену людину. Ми не знаємо як так сталось, та хіба це важливо? Головне, що ваші душі знову поруч. Моєму коханому не завадить сестра, а мені подруга.

– Цей світ подарував мені те найцінніше, що я втратила у своєму. Хоч Ейтан тепер Ейнар, я надзвичайно щаслива такому подарунку долі й прийму з високо піднятою головою всі випробування, які мені підготували тут.

 Алазар був на диво мовчазний, повністю поглинутий роздумами. Здавалось, він здогадувався у чому справа, та не насмілювався поділитись здогадками з рідними та дівчиною. Був неготовим зізнатись у тому, що накоїв. Спочатку він хотів самостійно переконатись, що його припущення вірні й тільки тоді ділитись ними та відкрити свою таємницю. Таємниця, яка мучила впродовж всього свідомого життя.

– Пробач, Ейнаре! Не хотіла так кидатись на тебе – промовила Мія. – Я навіть не назвала свого імені. Я – Мія.

– Все добре, я розумію і пробач, що не виправдав твоїх очікувань – посміхнувся чоловік.

– Ти зробив більше, ніж думаєш.

– Сідай і випий з нами чаю – запросила Луана за стіл. Ейнар поставив чашку ароматного напою перед новоспеченою сестрою.

 Дивлячись на чоловіка, в пам’яті Мії, мимоволі виринали спогади щасливого, хоч такого недовгого життя з люблячим, таким по-дитячому щирим Ейтаном. Доля зробила їй подарунок. Вона дивилась на чоловіка і бачила свого світловолосого, голубоокого братика, якого видерли з її життя, а тепер подарували можливість побачити тут, в оточенні коханої жінки й власного будинку, все як колись мріяв. Жести, інтонація з якою він говорив, все до найдрібнішої деталі в образі, окрім звичайно, одягу і довгого волосся – вказувало на Ейтана, його реінкарнацію в цьому світі. Словами не передати своїх почуттів.