Розділ 11. Коли страх змушує все переосмислити

 Алазар поспіхом навідався до кабінету Данаріса, щоб повідомити те, що випадково почув від власних воїнів. Здогадувався, що другові нічого не відомо про останній наказ володаря, який став справжньою несподіванкою навіть для нього.

 Побратим саме намотував кола по кабінету, ніби відчував щось не добре, та не міг зрозуміти, що саме і з ким. Намагався розібратись з поганими передчуттями, які не відпускали його ні на секунду. Голосно стукотів довгими пальцями по краю свого міцного дерев'яного столу. Те, що прозвучало із вуст друга змусило його заціпеніти на місці.

– Друже, твій батько наказав кинути дівчину в яму до в’язнів!

– Що за нісенітниці?! Звідки така інформація?! – не міг повірити в те, що почув. – Як задовго вона вже там?! – Нарешті вийшов зі стану заціпеніння й миттю кинувся до дверей, не дочекавшись відповіді, адже ніколи не сумнівався у правдивості сказаних Алазаром слів. Друг побіг слідом, усвідомлюючи масштаб майбутніх проблем із чужинкою. Знав, що рішення Теріуса може призвести до конфлікту між ним і його сином.

– Як почув про наказ – одразу до тебе. – Крокуючи за Данарісом не забарився із відповіддю. – Мені доповіли мої люди. Дівчину вже забрали з її опочивальні.

 Мія намагалась підвестись з землі, та була міцно притиснута кремезною рукою. Тканина сукні тріщала в руках чоловіка, оголюючи стегна. Її вмовляння не допомагали, а крики тільки ще більше заводили чоловіків. Подумки дівчина мріяла втратити свідомість, щоб нічого не відчувати й не бачити. Одна рука чоловіка гуляла під її сукнею, інша – намагалась оголити груди. Інші викрикували усілякі вульгарності, та сперечались – хто наступний. Дівчина з усією силою, яку тільки змогла зібрати в кулак, вирвала заломлену руку і протягнула кігтями по обличчю нападника, залишаючи доріжки крові на його щоці. Внаслідок чого миттєво була нагороджена ударом кулака по заплаканому обличчю.

– Обережніше, вона потрібна нам живою! – викрикували інші.  

 Вона лежала на сирій землі, дико борсаючись під своїм нападником, а в наступну мить голова чоловіка впала з пліч і покотилась по землі, зупинившись прямісінько біля її руки. Наступне, що дівчина побачила – обличчя розлюченого Данаріса, який тримав у своїх руках закривавлений меч. На мить вони зустрілись поглядами й вона побачила, що його обличчя змінилось, воно покривалось сріблястими лусочками й ці сірі очі, зараз здавались чорними. Мія усвідомила, що це був не його наказ, він нічого не знав. Зміни на обличчі чоловіка зовсім не бентежили, вона ж знала що він з іншого світу, тим паче зараз голова була зайнята іншим. Вона дякувала Богу за свій порятунок, за те, що Данаріс так вчасно прийшов, прийшов, щоб захистити. Інше – було не важливим. Мія не бачила як він потрапив до ями, не чула як підіймалась сталева решітка. Щастя від його приходу затьмарювало все.

 Інші в’язні чемно стояли біля стіни, навіть не намагаючись чинити опір розлюченому чоловіку. Не було принизливих вигуків, огидних дотиків, мерзенного сміху. Був тільки він з мечем у своїх руках і тендітна дівчина у розірваній сукні, по щоках якої текли сльози. 

 Він присів навпочіпки й легким дотиком спіймав сльозу на її обличчі. Не промовивши жодного слова, підхопив Мію на руки й просто вистрибнув із ями. Як він це зробив –  не важливо. Не важливо і те, що він не людина, не звичайний чоловік. Не важливо, що вона нічого не знає про цей народ, та про нього зокрема. Важливо тільки те, що він прийшов, що визволив, зберіг, не допустив біди. Чоловік, якого вона вважала монстром, став її порятунком, не дозволив їй скотитись в безодню.

 Над ямою на них очікував Алазар, який побачивши понівечену брудну сукню, одразу скинув з себе накидку і накинув на дівчину. Чоловіки пішли до виходу і жоден охоронець не посмів їх зупинити. Данаріс заніс свою дорогоцінну нішу у кабінет, відкрив ще одні двері й поклав на ліжко у своїй по-королівськи розкішній опочивальні. Алазара попрохав закликати служницю. Коли до кімнати увійшла вже знайома Мії Іврі, Данаріс наказав приготувати купіль. За декілька хвилин все було готове. Чоловік відправив служницю, а сам взяв на руки тремтячу дівчину і поніс до ванної кімнати.

 Він спробував допомогти зняти залишки сукні, та дівчина різко осіклась від його дотиків. Данаріс залишив це їй, обернувся і зачекав поки вона увійде до теплої ванни. Дівчина сиділа у теплій, ароматній воді, обійнявши руками коліна і не переставала тремтіти, з очей горохом котились сльози. Чоловіку був не зрозумілим вчинок батька. Завжди розсудливий і справедливий і так нечемно повівся з дівчиною. Що з ним сталось? Що його спонукало до такого огидного вчинку? Перервавши свої роздуми, він наважився заговорити першим:

– Мія, пробач! Я дав обіцянку, що все буде добре, та не зміг її виконати.

 Дівчина взяла мило і нервовими, різкими рухами почала намилювати тіло, дряпаючи нігтями свою ніжну шкіру, ніби намагалась здерти ділянки до яких торкались руки огидного в’язня, потім жбурнула його об мармурову стіну.

– Я ненавиджу цей світ і все, що у ньому!!! – з відчаєм і розчаруванням в голосі, схлипуючи від недавніх сліз, прошепотіла дівчина.

 Чоловік нічого не відповів, тільки підійшов, щоб заспокоїти. Данаріс спокійними, ніжними дотиками змивав бруд з її тіла, ніжно торкався волосся, а серце всередині розривалось від гірких почуттів і огидних відчуттів дівчини, які він так добре вловлював. Після вимушених банних процедур, Данаріс подав дівчині довгу шовкову накидку і вийшов за двері, щоб дати час одягнутись і прийти в себе. Мія ще деякий час просто стояла у купальні, пропалюючи стіну своїм поглядом. Не могла оговтатись від шоку, який довелось пережити.