Частина 9. Перша зустріч з драконом

 Мія знову просто заплющила очі, коли вовки з усіх сторін кинулись до неї. Вона відчула різкий біль у руці, за яку вхопив своїми гострими, як леза зубами один з хижаків. Її охопила паніка, перед очима пронеслось все життя, змінюючи з шаленою швидкістю одні спогади – іншими.

 Зрозуміла, що ніколи по-справжньому не цінувала того, що мала. Вже довгий проміжок часу не насолоджувалась життям, не відчувала нічого окрім жалю до себе і відчаю.  Може воно й на краще, швидше зустрінусь з рідним братиком, впевнена, він на мене вже чекає – подумки готувалась до жахливої смерті. Серце вистукувало шалені ритми, сльози заливали нажахане обличчя, губи тремтіли, рука пекла вогнем від глибоких укусів, відчуваючи на шкірі гострі зуби, які роздирали ніжну шкіру. У свідомості сплив образ Данаріса, який, мабуть, видихне з полегшенням, коли її зжеруть тварини.

 Раптом вовк відпустив руку і вона почула жалюгідне скавчання. Розплющивши заплакані очі, помітила, що над нею різко потемніло, не одразу зрозуміла що сталося, а коли повільно підняла голову і подивилась в небо, ледь не знепритомніла від суміші почуттів несподіванки, страху і невимовної краси. Величний, срібний дракон розтинав хмари своїми могутніми крилами, а коли грізно загарчав, вовки підтиснули хвости й метнулись до лісу. Ну що ж, значить помру від лап дракона, що куди благородніше, ніж бути вовчим обідом. Сама напросилась – подумки картала себе Мія.

 Вона дивилась у небо і навіть не намагалась тікати, не було сил, не було бажання, відчувала себе наче зачарована. Це було наскільки захопливе видовище, що все інше зараз здавалось просто не важливим. Від такої краси запирало дух, ще ніколи вона не бачила більш красивого і величного створіння. Дракон покружляв навколо, а потім різко зманеврував вниз і приземлився прямісінько попереду дівчини, пильно пропалюючи її своїм сірим проникливим поглядом. Хмара снігу, яка здійнялась від помаху його величезних крил вкрила дівчину легкою вуаллю. На світлих локонах сніжинки виблискували кришталевим розсипом.

 Його очі були для неї, наче магніт. Вони притягували та зачаровували, змушували схилити голову перед цією величчю. В одну мить Мії здалось, що було в його погляді щось до болю знайоме. Могутні перетинчасті крила, які так вправно допомагали маневрувати просторами, вражали своїм розміром. Дівчина стояла і не відриваючи погляду дивилась на цю, без перебільшення дивовижну красу, втілення свободи та могутності.

 Інстинктивно вона потягнула руку, щоб хоч на секундочку доторкнутись до цієї величі. Дракон тільки уважно спостерігав за кожним її рухом і поглядом. Мія приклала долоню до лускатої морди, яку він наблизив до дівчини, вловлюючи її запах. Дивлячись прямісінько йому в очі, в яких, здавалось розгоралось крижане полум’я, вона водила рукою по голові дракона, відчуваючи кожну тверду, як броня лусочку. Вони, наче переливались різнобарвними вогниками й вперше за довгий проміжок часу, вона ні про що не думала, а просто насолоджувалась цією близькістю. Увесь її страх кудись вивітрився, не думала про небезпеку, не боялась, що в будь-яку хвилину дракон може єдиним помахом стерти її з лиця землі, сприйняти смачним обідом, або спопелити своїм подихом. Зовсім забула про свій біль, включаючи душевний.

 Ця велична істота забрала її біль, відчай, ненависть. Неоціненні хвилинки неймовірної близькості, дали усвідомлення, що і в Даркосі є щось настільки прекрасне і дивовижне, щось, до чого вона б ніколи не мала змоги доторкнутись у рідному світі. Здавалось, що ця зустріч подарувала їй надію, подарувала віру у майбутнє. Вона торкалась до нього, водила своєю долонею по його шкірі й сама в це не вірила. Не вірила, що стоїть поряд з драконом, про яких чула тільки з казок і міфів.

 Коли кілька крапель крові з пораненої руки дівчини впали на лускату морду, дракон грізно загарчав, розправив крила і злетів у небо, залишаючи її знову на самоті із власними думками. Дівчина ще довго стояла, наче вкопана, подумки прощаючись з драконом, який зникав між хмар. Спробувала підвестись, та в голові запаморочилось від втрати крові. Він врятував її, подарував другий шанс на нове життя. Та чи буде у неї цей шанс. Тепер вже з важким пораненням руки ймовірність добратись в інше поселення поки не стече кров’ю прирівнювалась до нуля.

 З прострації її вивів до болю знайомий голос, який прозвучав за спиною і якби дивно не звучало, та вона була йому рада. Хоч це був голос її поразки й можливих майбутніх катувань, плата якою могла бути за втечу.

– Ти що примару побачила? – з легким сарказмом в голосі промовив Данаріс.

 Дівчина, обернувшись, побачила свого ката від якого так намагалась втекти. Одне, що не могла заперечити – це те, що він дійсно був надзвичайним красенем. За таким у її світі, дівчата бігали б табунами. Стояв, спершись на стовбур дерева, як завжди такий самовпевнений, гордий і владний. І якби вона не намагалась заперечити, але їй було приємно знову його побачити. Мало того – вона ледь стримувалась, щоб не кинутись йому на шию.

– Я ледь не стала вовчим обідом, де ти був коли дійсно був потрібен?!  – з нотками вдаваного обурення і тремтячим від сліз голосом відповіла Мія, притримуючи скривавлену руку.

– О! Я був тобі потрібний? Я ж попереджав! Говорив, що за кожен необдуманий свій вчинок відповідаєш тільки ти! На що тільки сподівалась, ти хоч розумієш як по-дурному могла загинути?! – обурювався Данаріс. Та його обурення, більшою мірою, було схожим на хвилювання, яке він майстерно маскував своєю байдужістю.

 Мія могла побитись об заклад, що в його голосі відчувалось гарчання справжнього хижака. Він, наче один із тих вовків, які пожирали її своїми очима.