Розділ 7. Коли все проти тебе

 Мія підійшла до прочиненого вікна. Пейзаж за ним зачаровував. Могутні високі гори, густий ліс з засніженими зеленими, немов влітку деревами, простягався навколо величезного крижаного озера, від якого відбивались промені вранішнього сонця. Це озеро уособлювало новий світ, в який потрапила проти власної волі – таке ж прекрасне з одного боку і настільки ж холодне, і байдуже – з іншого. Від цих думок стало гірко на душі. Вона зовсім одна, чужа у цьому світі, нікому не потрібна, власне як і у своєму, різниця тільки в тому, що у рідному – знайома з усіма його правилами, а тут – все чуже і таке далеке, жорстоке і дике.

 Життя серед людей також не було щасливим і безхмарним. Росла без батьків у дитячому будинку разом зі старшим братом. Згодом опікунство над дітьми взяла бабуся – єдина рідна людина, яка піклувалась про них до самої смерті. Батьки трагічно загинули в автокатастрофі, після чого малолітніх дітей забрали до сирітського будинку і тільки з часом рідна бабуся по материній лінії змогла добитись прав на виховання власних онуків.

 Після її смерті, брат перейняв усі обов’язки на свої плечі. Покинувши навчання в університеті, влаштувався на роботу, щоб мати можливість оплачувати рахунки й опікуватись сестричкою. Вони були надзвичайно близькі, Ейтан у всьому підтримував Мію, допоміг їй здобути освіту, оплачуючи навчання, повністю замінив дівчині батьків. Здавалось, життя налагоджувалось.

 Та в один злощасний вечір, доля внесла свої корективи. Сталась жахлива пожежа у будинку, яка забрала життя останньої найріднішої людини Мії, сенс її життя, останню надію на щасливе майбутнє. В одну мить, її серце заповнила порожнеча, яка була тепер постійним супутником її самотності. Клята пожежа забрала у неї все хороше, що було у її непростому житті. А далі не життя, а існування, в якому дні тягнулись безперервними самотніми хвилинами. Вона припинила спілкуватись з друзями, втратила дах над головою, обірвала будь-які зв'язки із зовнішнім світом. Куди ж їй все-таки повертатись? Як у людському, так і у світі драконів – місця для неї не було, як здавалось дівчині, на перший погляд. Адже перші враження про Даркос виявились не найприємнішими, а знайомство з його мешканцями – повним болю і жаху.

 Дівчина присіла на краю підвіконня в одній легкій сорочці. Крижане повітря огортало її тіло, вітер куйовдив світлі локони, ковтки свіжого, морозяного повітря розвіювали негативні думки, які кинджалом проникали у серце і міцними лещатами здавлювали її горло. Ні, вона не думала стрибати – просто не могла. Не така вже й відчайдушна, як могло здатись, на перший погляд. Не могла зрадити брата, адже він завжди мріяв, щоб вона жила, щоб насолоджувалась кожним ковтком повітря, мала можливість завести сім’ю, знайти своє місце і побудувати щасливе майбутнє, про яке завжди мріяли. 

 Але зараз тебе нема поруч і мені так погано, так важко – шепотіла Мія. Як мені бути? Як поводитись у цьому світі? Ти завжди мав розумні відповіді на всі мої запитання. Як я за тобою сумую! – По щоці текла сльоза, яка солоним кристаликом впала на чутливі, безмовні вуста.

 Дівчина жадібно вдихала крижане повітря, а морозяний вітерець грався з легкою тканиною її сорочки, пестив обличчя, залишаючи на ньому свіжий рум’янець. Вона не хвилювалась, що може застудитись. Їй, як ковток свіжого повітря, потрібно було відчути свободу, яку дарував вітер. Подобалось, як він грався її волоссям, як торкався білосніжного обличчя. Це допомагало хоч на секунди повернутись в минуле, де вона була по-справжньому щасливою. Коли полюбляла сидіти на терасі бабусиного будинку і читаючи книгу відчувати легкий подих вітру на своєму обличчі й промені сонця, які відбивались від сторінок книг. Ніжні обійми брата, який приносив чашку ароматного чаю й сідав поруч, милуючись заходом сонця.

 Посмішка, яка мимоволі виникала, пригадуючи приємні моменти, миттєво згасла, почувши звук повороту ключа у замка вхідних дверей.

 Двері відчинились і до кімнати увійшов Данаріс, який прожогом кинувся до неї. Перше, що спало йому на думку – дівчина здалась. Її знищив його світ, розбив, наче порцелянову статуетку. Чоловік підхопив її на руки й опустив на підлогу, не відриваючи свого погляду від її блакитних озерець. Він бачив її сльози, які прозорими кристаликами виблискували на обличчі. Не міг змусити себе розірвати цей зоровий контакт. Був, наче зачарований. Блакить її очей вабила, змушувала наплювати на всі правила пристойності.

– Що ти надумала? Тебе навіть на хвилину не можна залишити. Все буде добре, не потрібно приймати поспішних рішень. Життя надто цінне, щоб так легко розпрощатись з ним.

– Я просто хотіла подихати.

– Не варто заради цього підійматись на підвіконня, вистачило б прочиненого вікна.

– Вчора ти... – пригадавши його вчорашні вимоги, осіклась і після короткої паузи, виправилась у звертанні до нього – Ви, ваша світлосте, хотіли мене знищити, що змінилось сьогодні? 

– Твоєму життю нічого не загрожувало.

– Навіщо, ви це робите? Чому не відпустите додому? – ледь стримуючи сльози, не відводила свого погляду, вимагаючи відповіді.

– За покарання тебе попереджав неодноразово, та ти не послухалась, а щодо повернення, якби це жахливо не звучало, та дороги назад немає. Пробач, та жодна жива душа у Даркосі не зможе допомогти тобі повернутись.

Слова чоловіка кололи у саме серце, вона не могла приховати від нього свій відчай.

– Не може бути, я вам не вірю, ви просто хочете знову покарати мене таким способом, знову зробити боляче.