Розділ 6. Покарання

 Чоловік не зводив з Мії свого зацікавленого погляду, утримуючи міцними руками. І знову ці сірі очі намагались зазирнути в глибину її душі. Це неабияк лякало й водночас змушувало ніяковіти від магнетичного зорового контакту. Вона не знала, що вдалось йому роздивитись, та несподівано відчула його теплу долоню на власному стегні. Мія заціпеніла, з острахом намагаючись передбачити наступні дії Данаріса. Вона прекрасно розуміла, що коли він на щось зважиться, йому ніхто не стане на заваді, вона не має що йому протиставити. Не було кому її захистити. Власноруч спровокувала, тиняючись в такому вигляді по замку. З очей скотились сльози:

– Будь ласка, не треба – благально прошепотіла, намагаючись докричатись до його совісті, якщо вона в нього була.

– Невже намацав твоє слабке місце, крихітко?  – звабливо посміхнувся, забираючи долоню. – Заспокойся, не збираюсь я карати тебе прямісінько на сходах. В мене для тебе є дещо інше – посмішка вивітрилась із його зарозумілого обличчя. – Ти випробовуєш моє терпіння, а я намагався бути добрим з тобою. Мені навіть стало тебе трішки шкода, адже не кожен день потрапляєш до іншого світу, як стверджуєш ти. Намагався зрозуміти твою поведінку, але сьогоднішня витівка перевершила всі мої сподівання. Забігти в такому вигляді у мій кабінет навіть не постукавши, жбурнути свічником у найкращого друга, і намагатись втекти із замку – це вже занадто навіть для мене. Доведеться застосувати міри, щоб втихомирити твій дикий норов – суворим тоном пригрозив чоловік.

– Якби я знала, що там твій кабінет – ніколи б туди не забігла. Я не хотіла нашкодити твоєму другові, мені шкода, що все так обернулось – намагалась прояснити ситуацію і свої спонтанні, необдумані дії.

– Але те, що хотіла втекти – не заперечуєш? – зосередив всю свою увагу саме на втечі.

– Якби ти вчинив на моєму місці? – з гіркотою в голосі прошепотіла Мія, хоч усвідомлювала, що це не стане для нього вагомим аргументом.

– Зараз мова йде про тебе і я не можу на все це просто заплющити очі.

 Він говорив серйозно і досить переконливо, щоб зрозуміти, що вона – вляпалась по повній. В думках Мія вже перебирала різноманітні способи, якими можуть покарати у цьому світі й кожен лякав до дрижаків на шкірі. Вона пам’ятала музеї зі знаряддями середньовічних катувань, які колись відвідувала і нова хвиля тремтіння огорнула її з головою. Серце намагалось вистрибнути з грудей, а спітнілі руки вислизнути зі сталевої хватки розсердженого чоловіка, котрий продовжував її міцно утримувати за тендітне зап'ястя.  А в наступну секунду різко підхопив на руки й поніс в напрямку її покоїв. Без особливих зусиль відчинивши двері, кинув на ліжко. Не могло залишитись поза увагою легкість з якою він це зробив. Його сили лякали.

– Одягай сукню! – суворим голосом наказав чоловік, не відриваючи погляду від дівчини.

– Я не можу одягатись перед тобою.

– Наполегливо рекомендую бути слухняною дівчинкою!

– Відвернись, будь ласка, я не буду цього робити, коли ти дивишся.

– По-перше, до всіх осіб близьких до імператорського оточення, а тим паче до монарших осіб звертаються на «ви». По-друге, позаяк, я наступник престолу, ти зобов’язана у зверненні до мене вживати «Так, мій повелителю». По-третє, – я тебе вже попереджав, що мені не потрібна твоя згода – прошипів Данаріс, втрачаючи останні краплі власного терпіння.

 Одним помахом руки зірвав з дівчини рушники й ось за хвилину вона, у всій красі, стояла перед обуреним чоловіком. Мокре волосся спадало на плечі. Він не виказував жодних емоцій та насправді йому сподобалось те, що встиг побачити. Вигини її тіла викарбувались у його пам’яті, повторюючи кожен його сантиметр. Зовнішність чужинки справляла на нього неабияке враження. Вона була інша, не схожа на жодну жінку у Даркосі.

 Мія одразу кинулась до сукні, прикриваючи своє оголене тіло, а чоловік, як і раніше, гордовито стояв, і спостерігав за нервовими рухами дівчини, яка намагалась якомога швидше пірнути у сукню. Ще ніколи їй не було настільки страшно і соромно. Її щоки розчервонілись під пильним поглядом. Вона намагалась не дивитись на нього, щоб він не помітив ознак сорому на її обличчі.

– Так вже краще, слухняна дівчинка – хижо посміхнувся, обдаровуючи її своїм зверхнім поглядом. – Чесно тобі скажу, не хотів я цього робити, але ти не залишила мені іншого виходу! За свої вчинки повинна відповідати! Навчитись добре обдумувати кожен крок, адже за кожен неправильний – на тебе очікуватиме покарання, яке тобі дуже не сподобається.

 Коли дівчина одягнулась, він міцно схопив й потягнув до виходу. Мія плуталась у довгій спідниці, не встигаючи за впевненими граційними кроками Данаріса. Намагалась якомога легше ступати на ногу, яку підвернула. Тремтіла від поганого передчуття. Невідомість завжди лякала найбільше. Вже на цьому можна було зупинити покарання, та чоловік вперто продовжував тягнути її темними коридорами й стрімкими сходами.

– Зачекай, будь ласка, моя нога – вона присіла на одній зі сходинок. Різкий біль накрив з головою – Я не можу далі йти, мені боляче.

 Чоловік різко зупинився й спрямував свій погляд на ушкоджену кінцівку. Трохи повагавшись, він підхопив її на руки й продовжив свій шлях, який пролягав через уже знайому їй в'язницю, але вони оминули клітку і зупинились біля високих дерев’яних дверей. Він дістав ключі й відчинив колодку. Заніс дівчину всередину, залишаючи на самоті.