Розділ 5. Коли страх сильніший за здоровий глузд

– Що це тільки що було?! – широко розплющені очі стали ще більшими від побаченого.

– Це магія і ти на землях драконів. Наскільки мені відомо, з магією ти не знайома, тому повинна мене уважно вислухати й не перебивати. Якщо до твоєї милої голівоньки ще не дійшло головного – я сам озвучу це в голос. Ти, якимось чином, потрапила у Даркос – світ, який населяють справжнісінькі дракони, землі де панує магія. Щоправда, вільно користуватись цими силами можуть одиниці і я – один з них. Тож поводься розумно, тепер ти знаєш що я можу зробити з тобою все що захочу та коли захочу й твій дозвіл мені не потрібен – уважно оглядаючи шоковану дівчину, він взяв крісло і присів навпроти, з насолодою спостерігаючи за збентеженим виразом обличчя.

 Перелякані очі й усвідомлення того, до якої халепи потрапила, говорили самі за себе. Вона обхопила своє тіло руками, намагаючись прикритись від зарозумілого незнайомця, який пильно спостерігав за кожним її рухом. Тіло, мимоволі, знову почало тремтіти, усвідомлюючи, що протистояти йому не зможе і коли він надумає зробити їй боляче – ніхто не допоможе. Вона повністю у його владі й подальша її участь залежить тільки від того, як буде себе поводити. В голові з шаленою швидкістю проносились різноманітні варіанти подальших дій, та одне вона знала напевно: Якщо не спробує щось змінити, залишусь іграшкою в руках Данаріса!

 Раптом хтось постукав у двері. До купальні увійшла молода дівчина у довгій сірій сукні, темним кучерявим волоссям і зеленими, як у справжнісінької кішки очима, мабуть, служниця, яка повідомила Данарісу, що на нього очікують у кабінеті. Жінка кинула швидкоплинний погляд на дівчину у воді й вклонившись, вийшла за двері. Чоловік з гіркою досадою піднявся з крісла і попрямував за нею, а Мія з відчуттям полегшення, дивилась йому вслід, потроху приходячи до тями й намагаючись не впадати у паніку. Адже не все так погано? – спробувала віднайти хоч невеликі плюси у ситуації до якої потрапила. Чи все-таки жахливо? – Знімаючи рожеві окуляри, намагалась подивилась правді у вічі.

 Вона не могла повірити в те, що тільки що бачила і чула. Магія? Дракони? … Я що померла і потрапила до пекла? Не повірю, поки не побачу все на власні очі! – тепер вже твердо налаштувалась на втечу. Вже краще померти в лапах драконів, ніж залишитись рабинею у клітці з цим нахабою. – Подумки переконувала себе у правильності прийнятого рішення. Його слова про землі драконів вразили, проте повірити у таке розумній людині було вкрай важко. Мія продовжувала запевняти себе, що все це –  невдалий розіграш, або довгий сон, який зникне як марево, коли вона прокинеться у своєму теплому ліжку. Та прокидатись, як зрозуміла, чомусь не поспішала.

 На очі накотились сльози відчаю. Що ж робити далі? Як рятуватись? Де шукати захисту і прихистку? Найбільше бажала повернутись додому, хоч усвідомлювала, що й там на неї ніхто не очікує. Вона не мала з ким поділитись своїми переживаннями. Не було людини, якій могла б вилити душу, чи хоча б довіритись. Все навкруги було чужим і холодним. Якщо вірити словам Данаріса – до біса небезпечним.

  Мія взяла себе в руки й вирішила все-таки помитись, бо й справді, у світлі останніх подій, це виявилось найприємнішим, що вона відчула за день. Тепла вода пестила її тіло, мило з надзвичайним трав’яним ароматом заспокоювало ніжну обвітрену шкіру, яка дивом витримала такий холод. Та раз у раз вона поглядала на двері, з острахом очікуючи, що він повернеться. Боялась того, чого не могла пояснити. Її лякала невідома сила, якою володів син імператора. Усвідомлення своєї безпорадності доводило до істерики. Ніхто їй не допоможе, жодна жива душа не стане на її захист, не посміє кинути виклик наступнику престолу. В цій ситуації вона могла покладатись тільки на себе, тому твердо вирішила, що буде робити далі.

 Дівчина вийшла з купелі, взяла в руки щось схоже на рушник і обгорнулась ним. Інший, трохи менший шматок полотна накинула на голову, щоб трохи підсушити волосся. Відчинила двері ванної кімнати й побачила чудову сукню, яка лежала на ліжку. Найперше, що впадало у вічі – колір вбрання. Блакитний вона любила найбільше. Але як? Як він здогадався? Швидше за все банальний збіг – намагалась не зациклюватись на дрібницях. Мія взяла цю красу в руки й приміряла до свого тіла. Вбрання й справді їй личило. Колір сукні гармоніював із кольором її очей, а розкішне білосніжне мереживо перегукувалось зі світлими локонами, які випадали із замотаного на голові рушника. Її одяг вщент промок, тому іншого варіанту в неї не було. Та на морозі сукня не зігріє. Понишпоривши в опочивальні в пошуках чогось більш підходящого, натрапила на шафу з чоловічим одягом, де взяла штани, які можна було одягнути під сукню й теплу сорочку.

 Коли саме намагалась пірнути в сукню, почула звук прочинених дверей в іншій частині кімнати. Як виявилось, вхід в покої був не єдиним. Саме ним хтось скористався. Мія швидким рухом повернула вбрання на місце і заховалась поблизу виходу з протилежної сторони, з надією, що це не Данаріс. Коли побачила служницю – видихнула з полегшенням і непомітно прошмигнула ближче до дверей. Через декілька секунд незнайомка вийшла з ванної, оглянулась навкруги й поспіхом вибігла з покоїв. Мія зрозуміла, що у неї обмаль часу. Потрібно було діяти негайно, а щоб самостійно одягнути таку сукню потрібен був час, якого в неї просто не було. В будь-який момент міг повернутись розгніваний чоловік.

 Вона прихопила свої кросівки, чоловічий одяг й кований свічник, який стояв на невеличкому дерев'яному столику. Тихенько підійшла до дверей і спробувала їх відчинити. На щастя, вони були не замкнені. Дівчина потягнула на себе дверну ручку. Довелось докласти максимум сили та зусиль, щоб зрушити їх з місця. Вони були до біса важкими. Однією рукою не вдалось їх відчинити, тому вона поклала речі й свічник на підлогу і спробувала обома. Не без чималих зусиль і водночас допомагаючи всім тілом, проштовхнулась крізь них, підхоплюючи все з підлоги. Ховаючись за дверима, перевірила чи нікого нема ззовні. Навкруги не виявилось жодної живої душі. Вона поспіхом попрямувала по коридору.