Розділ 1. Знайомство з Даркосом

 Мія прокинулась від нестерпного холоду, який з ніг до голови огортав її своїми колючими обіймами. Це відчуття проймало до самих кісток. Здавалось, що кінцівки заніміли й все тіло перетворилось у глибу льоду. Вона повільно розплющила очі й у стані заціпеніння, й шоку окинула своїм розгубленим поглядом місце, в якому за незрозумілих обставин опинилась. Дівчина лежала на снігу посеред лісу в невідомій місцевості. Яскраво світило сонце, яке відбивалось від білосніжного пухкого снігу і просто нестерпно сліпило очі. Бавовняна сорочка й джинси, які наскрізь промокли, змушували її тіло здригатись від тремтіння.

 Дівчина різко підвелась на ноги й почала енергійно струшувати сніг, намагаючись хоч трішки зменшити нестерпне відчуття вологості. Поглянувши навкруги, усвідомила, що з нею відбувається якась чортівня. Зелені дерева і це зовсім не ялини, і сосни, як буває зазвичай, були рясно притрушені снігом. Блакитне небо, наче влітку, вражало буянням відтінків синього. Білосніжні пухкі хмарини гармоніювали з пишною ковдрою глибокого снігу, що ніяк не відповідало цій порі року. Прекрасні засніжені вершини гір, які лагідно, немов в обіймах, огортали все довкола сягали неба. Все, що відкрилось її погляду, було настільки чудовим й незвичним, що здавалось, потрапила у казку.

 Та казкові краєвиди й дивовижну красу затьмарювало відчуття дикості ситуації в яку потрапила. Вона чітко пам’ятала, що тільки вчора було літо. Як за ніч могла випасти така кількість снігу? І найголовніші запитання, які шаленою каруселлю крутились у її голові: Де я і як сюди потрапила? Це розіграш якийсь? Що я тут роблю? – Не могла знайти логічного пояснення своїй несподіваній мандрівці, про яку нічого не пам'ятала.

 Мія в черговий раз розглядала все навкруги, міцно обійнявшись руками, щоб хоч трішки зменшити відчуття гнітючого холоду. Мороз був нестерпним, не дозволяв ні на хвилинку забути про себе. Що в біса сталося? Чому я не можу пригадати подій останньої доби? – Ставила запитання, відповідей на які не мала. Природа – це прекрасно, але не коли прокидаєшся сама десь посеред лісу і не можеш збагнути як сюди потрапила.  

 В голові одним заплутаним клубком роїлися думки й спогади. Дівчина намагалась пригадати що вчора трапилось, де вона була і як могла сюди потрапити. Проте вчорашню добу, ніби хтось вирізав із пам’яті. Ще й надокучав нестерпний головний біль, який заважав зосередитись. Шум у вухах й пришвидшене серцебиття підсилювали прояви поганого самопочуття. Поступово частини мокрого одягу, які не контактували з тілом важчали від морозу.

 Мія стояла, наче вкопана, ледь стримуючи сльози. Золотисті локони стали мокрими й важкими, від чого до всього приємного додавався легкий біль у шиї. Дівчину охопило почуття відчаю, яке сковувало тіло, не давало ступити й кроку. Вона розгублено розглядала все навкруги, не знала куди повинна йти, і що робити далі, як знайти дорогу додому. Не було жодного логічного пояснення обставин і ситуації, в яку потрапила.

  На очі накотились сльози, які текли по червоних обвітрених щоках.  Я сплю і мені все це сниться, просто жахіття, яке швидко закінчиться. Я прокинусь у своїй кімнаті, у теплому ліжку – переконувала себе Мія. Вона ущипнула свою руку з такою силою, що різкий біль, наче електричний струм прокотився тілом, з надією, що прокинеться вдома. Та цього не сталось, вона досі стовбичила, наче мармурова статуя посеред лісу.  Її ще більше почало трясти від страху і безвиході.

 Дівчина ступила крок і впала на коліна. Долонями обхопила голову. Біль відволікав від холоду, але зводив з розуму новою порцією «приємних» відчуттів на сьогодні. Замерзлі пальці на руках ледь ворушились, вона їх практично не відчувала. Ноги промерзли наскільки, що спроби підвестись і піти були майже не реальними.

 Чергова спроба стати на ноги увінчалась успіхом, але щоб піти – потрібно знати хоча б куди. Що, коли навколо тільки нескінченні килими снігу і густий ліс? Місцевість для неї невідома, тому не виключено, що тут можуть водитись дикі тварини, а чи знайде якесь містечко, чи хоча б поселення – невідомо. Якщо слідів цивілізації поблизу не знайде – марно розтратить останні сили, які їй, як вона здогадалась, ще знадобляться.

  Я що померла?  Де всі? Де люди? – Кожне нове запитання, яке спливало у свідомості, доводили дівчину до відчаю й істерики. Хотілось закричати, закричати так, щоб її почули, щоб допомогли, щоб все пояснили. Та замість крику виривалось тільки легке скиглення й жалюгідна подоба голосу.

 Вона з останніх сил намагалась тримати себе в руках, адже прекрасно розуміла, що паніка – не найкращий варіант. Та легше сказати, ніж зробити. З блакитних очей продовжували котитись сльози. Розгублена, замерзла, зовсім одна, не зрозуміло де – раз у раз випливало у її свідомості, накриваючи новою порцією страху. Вона намагалась припинити тремтіти, та марно. Холод в сукупності з відчаєм і незнанням, міцно тримали у своєму полоні. В горлі пересохло і хотілось пити. Дівчина зачерпнула рукою трохи снігу і піднесла до рота, намагаючись втамувати спрагу. Приємна волога подарувала секунди блаженства і заплющивши очі, Мія дозволила собі забути про все, що з нею відбувається.

 Та секундну ейфорію порушив крик якогось птаха, який вилетів з одного з розлогих дерев чудернацької форми. І взагалі все дерево було дивним: зелена пишна крона топилась під товщею снігу, маленькі листочки й дрібненький білий цвіт, немов цвіт черешні, що аж ніяк не клеїлось з фоном зимових пейзажів, шуміли під поривом вітру і вигравали свої чудернацькі мелодії. Щось було не так із цим місцем. Можливо, якби дівчина була одягнена по погоді й знала як сюди потрапила, то із захватом оцінила всю красу навколо, та у її випадку все було схожим на жахливий сон або фільм жахів. Не вистачало тільки монстрів.