Розділ 27. Спроба повернутись

 Коли жінка прокинулась була вже пізня ніч, Натанаіла поряд не виявилось, в печері було порожньо і тихо. Вона, опираючись на кам’яні стіни, поволі попрямувала до виходу. Дорогою нікого не зустріла, це трохи лякало і насторожувало, та Мія була не з тих, хто боячись повернеться, їй хотілось вийти на поверхню, подихати свіжим повітрям. Сірі стіни печери тиснули, а затхле повітря додавало не надто приємних відчуттів. Вона скучала за Даркосом, за Даркфортом, та тішило те, що поряд з нею живі чоловік і син, які підтримували й дарували щастя навіть у цій випаленій, чужій, покинутій землі. Крижаний вітер підхоплював сніг у повітря і здавалось, що намагався жбурнути його прямісінько в очі. Жінка зачерпнула трохи вологи й освіжила обличчя. 

– Що ти тут робиш наодинці? Для тебе може бути небезпечно тут блукати, ти ж про це знаєш – вийшов слідом Дамар.

– А хіба мене колись це зупиняло? – посміхнулась Мія, присідаючи на одному з каменем, який височів над сніговими заметами.

– Зараз надто холодно для тебе – знімаючи з себе камзол накинув його на плечі матері й присів поряд. – А тобі потрібно берегтись.  Пробач мені, що дозволив тобі відправитись у цей світ – додав після невеликої паузи.

– Ти все правильно зробив, якби мене не відпустив, батько б загинув, ми б не знайшли Валарда, який століття провів у муках і який має повне право на другий шанс, а темрява чи там, чи тут продовжила полювати на мене і в кінцевому результаті все могло б скластись значно трагічніше.

– Але ти ж ледь не загинула, куди трагічніше? Я б не пробачив собі якби ти не отямилась.

– Я готова була піти на це і якщо доведеться зроблю це ще раз. Хіба я могла залишити вас без нагляду? – з материнським трепетом глянула у блакитні очі повні докорів сумління, пригортаючи сина. – Не потрібно у всьому шукати винних і тим паче звинувачувати себе. Ти подарував майбутнє Даркосу і нам. Я чомусь тепер вірю, що все буде добре. Ми усі виберемось звідси й віднайдемо щастя, яке постійно намагалось вислизнути крізь наші пальці.

– Я також хочу в це вірити, та тут позбавлений своїх сил і не маю можливості зазирнути за завісу майбутнього.

– В цьому вся основа віри. Не потрібно бачити, щоб повірити. Ти повинен відчувати це своїм серцем. Інколи краще не знати, що очікує на тебе в майбутньому, тим паче, що воно досить мінливе і від кожного прийнятого нами рішення може змінюватись. Ти можеш побачити тільки частину, з якої зробиш помилкові висновки.

– Я щасливий, що ти повернулась. Можливо я був трохи різким з тобою, та насправді я досі, наче маленький хлопчик потребую твоєї любові й радий, що ми можемо ось так просто посидіти й поговорити. Про таке я міг тільки мріяти.

– Коли темрява заволоділа мною, я чула твої слова, сказані біля ритуального каменю і не мала права припинити боротись за своє життя. Навіть тут, сидячи на цьому холодному камені в оточенні темряви, я щаслива, що ми всі разом. Знаю, що це трохи егоїстично, адже перебування в цьому світі важко назвати життям, та я справді щаслива. Я пишаюсь тобою, рада, що саме я могла подарувати тобі життя.

– Мія, я ледь не здійняв на ноги все наше військо. Тебе ні на хвилинку не можна залишати – обурювався Натанаіл, який разом з Вайлісом вискочили з печери.

– Все нормально тату, вона в безпеці – спробував стати на захист матері Дамар.

– Не роби більше так, я думав, що з тобою щось трапилось – повільно підійшов до коханої.

– Зі мною все добре, просто захотілось вийти назовні.

– Тут дуже небезпечно, ми позбулись темряви, та на кожному кроці чатує небезпека. Ми не можемо знати, чи не залишило нам зло ще якісь неприємні сюрпризи.

– Пробач, я не хотіла тебе налякати, я просто так скучила за Даркфортом, нашим домом і Даркосом в цілому. На тій стороні залишився мій брат, який місця собі не знаходить.

Натанаіл допоміг підвестись і пригорнув до себе, а Дамар з лордом залишили їх наодинці.

– Ми обов’язково повернемось. Я зроблю все, що від мене залежатиме, щоб вивести вас звідси.

– Я знаю, просто пригадала наш дім і не впоралась з хвилюваннями. Так приємно відчувати твої дотики, ти такий теплий – пригорнулась ще міцніше до його грудей.

– Ходімо всередину. Тут холодно, ти можеш застудитись.

– Посидьмо ще трішки, знаю, що не найкраще місце для побачення, та я пообіцяла собі, що насолоджуватимусь кожною миттю поряд, не зважаючи на місце, в якому знаходитимемось, навіть у мерзенному світі зітканому самим злом.

– Так всі її світи однаково химерні та мертві. Тільки безкраї піщані дюни або нестерпний холод і небезпека, яка чатує на кожному кроці і якби не твоя участь, Даркос згодом міг стати таким же. Я тобі вже казав яка ти в мене сильна і безстрашна? – цілуючи її в маківку пригорнув ще міцніше. – За всі ці роки ти зовсім не змінилась і напевно для тебе трохи дивно бачити свого сина таким дорослим.

– Я встигла звикнути до цього, шкодую тільки, що мене не було поряд, ти значно краще знаєш його, бачив як він ріс, був поряд коли це було найбільше необхідним.

– Ти все надолужиш, за цей короткий період дала йому значно більше, ніж зміг дати я. Тим паче він не простий хлопчина, він дракон, зв'язок з рідними в ньому міцний навіть на відстані, він тебе справді любить, це підказує моє серце і впевнений, що ти й сама це знаєш.  А тепер ходімо, я відчуваю як ти тремтиш, тобі потрібно зігрітись і поїсти.