Розділ 26. Пробудження

– Брате, я не думав, що все так обернеться. Був впевненим, що у нас все вийде і їй нічого не загрожуватиме – опустив голову Вайліс перед Натанаілом, який досі не міг пробачити йому необдуманого вчинку.

 Вони разом з Алазаром і Дамаром перебували в одному зі спеціально відведених приміщень для нарад і зборів у системі тунелів печери. Саме тут розподілялись обов’язки між драконами й виносились на голосування складні питання, які потребували негайного вирішення і від яких залежало їх подальше існування у цьому світі.

– Я знаю, що в тебе були тільки хороші наміри, адже сам не раз так вчиняв, та дай мені трохи часу оговтатись, наразі я не готовий прощати. Вайлісе, я ж просив тебе, бо знав, що вона не залишиться осторонь і кинеться мене рятувати – трохи підвищуючи голос гарикнув Натанаіл.

 Це не могло залишитись без уваги інших. При кожній згадці про Мію, він спалахував, наче смолоскип. А лорд Вайліс виявився тісно пов'язаним з останніми подіями й відіграв не останню роль у її появі в цьому місці. Натанаіл був твердо переконаним, що якби його рідним було невідомо про те, що він досі живий, вони б не прийшли сюди.

– З’ясування стосунків зараз недоречне – втрутився Алазар, – це ніяк не допоможе в нашій ситуації й тим паче Мії, тому тримайте себе в руках. Треба думати як їй допомогти повернутись до нас.

– Алазаре, якби я знав як її повернути – давно б це зробив – додав Дамар, який сидів на підлозі спершись плечима до стіни. В Даркосі я б зміг, а тут всі ми практично безсилі. Нам залишається тільки чекати й надіятись, що її тіло впорається і не здасться. Я привів сюди інших драконів, моїх людей, яких також прирік на вічне поневіряння у цьому жахливому світі. Спізнився і не встиг втілити свій план в життя. Можливо, якби поспішив, вона б не лежала зараз у сусідній кімнаті при смерті – з докорами сумління і злістю проговорив хлопець.

– Дамаре, ти переміг темряву, дав шанс на майбутнє кожному жителю Даркоса, а це вже не мало, всіх врятувати не вдасться, у кожній війні є жертви – констатував Вайліс.

– Лорде Вайлісе, ви хочете сказати, що моя мама вимушена жертва у цій війні? – викарбовуючи кожне слово хижим поглядом глянув на лорда, очікуючи його відповіді й готовий будь-якої миті провчити його за пафосні виловлювання.

– Не тільки Мія, а й всі ми – спокійно додав володар підземного клану.

 Дамар не став більше чекати на вибачення за сказані ним слова і накинувшись, наче хижий звір, почав чимдуж гамселити. Ця фраза стала останньою краплею його терпіння. Він не був готовим жертвувати життям матері задля благих цілей, таке було важко прийняти й тим паче почути з вуст інших.

 Тепер вже Натанаіл намагався відтягнути сина, а Алазар – Вайліса.

– О, господи, замість того, щоб якось допомогти безпорадній жінці, вони влаштовують бої без правил і з’ясування стосунків. Як це по-чоловічому, по-драконячому – вдавано обурювалась від побаченого, махаючи головою Мія.

Всі як один заціпеніли на місці. Жінка стояла позаду, опираючись на кам’яну стіну печери.

– Тобі вдалось. – Дамар кинувся до неї, відштовхуючи від себе не менш здивованого лорда.

 Алазар присів не в змозі впоратись з напливом емоцій. Він просто сміявся. Натанаіл завмер наче кам’яна брила біля Вайліса. Його руки тремтіли. Він не намагався приховати своїх емоцій, тільки не зараз, тільки не від неї. Відчував як відроджується його душа, з якою силою палають  почуття, як важко втримати в собі цей емоційний вихор, з якою силою зараз бореться, щоб не накинутись на неї й випадково не завдати болю, адже вона ще зовсім слабка. Бачив як сльози щастя капають на бліде обличчя, з якою любов’ю обіймає сина, з якими повними щастя очима спостерігає за Алазаром, який також не в змозі впоратись з емоціями, сидить і сміється наче бовдур і з рештою з яким обожнюванням дивиться на нього.

– Ви щасливі, що я повернулась, чи від усвідомлення, що витягну ваші дупи з цього богом забутого місця? – спробувала зіронізувати Мія.

 Її стан ще бажав кращого, та вже те, що прийшла до тями стало ще однією маленькою перемогою. Її змарніле обличчя, темні кола під очима і надмірна худоба передавали важкість спроб втриматись на ногах і впоратись із похитуванням від запаморочення. Та вона не могла дозволити собі слабкість, не могла показати перед рідними з якою важкістю дається кожен крок. Навіть стояти, спершись до холодної стіни печери давалось їй з величезними зусиллями.

 Натанаіл обережно зробив крок назустріч коханій, відстань між ними невпинно скорочувалась. От-от і він сховає її від усіх у своїх обіймах, ще мить і доторкнеться до її губ, ще зовсім трішки й знову почне жити, почне відчувати, сповна насолоджуючись цією необхідною, наче повітря близькістю. Його очі випромінювали ніжність і радість, вуста розтягнулись в посмішці. Дамар повільно відійшов до Алазара, дозволяючи батькові знову насолодитись неоціненними митями поряд з коханою жінкою. Натанаіл зовсім обережно пригорнув її до свого тіла, ніжно гладив по блідому обличчю, витирав сльози щастя з її очей і пристрасно цілував солені від сліз вуста. Його відчуття неможливо було передати словами, вона знову його зцілювала, відроджувала в ньому життя, заряджала силою й енергією, повертала втрачену душу.

 Від його ніжних і невагомих дотиків, обіймів і поцілунків відчувала миттєвий приплив сил і життєвої енергії, усвідомлювала наскільки сильно любить своє життя, відчувала вдячність долі за свого Натанаіла, за те, що навчила кохати по-справжньому, що дозволила залишитись з ним поряд, що знову допомогла об’єднати розлучені серця, не дозволяючи навіть смерті розлучити їх. Що б не відбувалось, кінець завжди один: вони повертаються і знаходять одне одного. Ніщо не в змозі стати на заваді їх коханню.