Розділ 25. Боротьба Дамара

 Тріумфальна усмішка темряви змінюється на хижий вищир, коли зло відчуває присутність непроханих гостей. Відриваючись від губ Мії, воно спрямовує свій погляд до входу і помічає заціпенілого в проході Дамара, очі якого від ненависті загрозливо звужуються. Він дивиться на темряву поглядом повним дикої, неприборканої люті та відчаю. Ненависть переповнює до кінчиків пальців і намагається вирватись нестримним потоком руйнівної й пекельно гарячої лави. За його спиною виникають Вайліс і Алазар.

– Надто пізно – уїдливо промовляє темрява, свердлячи їх поглядом.

 Дамар бачить Мію і чітко відчуває зло у ній навіть на відстані. Вона все ще непритомна, все ще бореться, та з кожною секундою зникає, з кожною згаяною секундою він відчуває її все менше. Спонтанне рішення приходить миттєво. Він стає на коліно:

– Прошу тебе, візьми мене, я хочу бути поряд з нею. Ти ж завжди марив моїми силами та магією. Я не буду боротись, я прийму тебе, щоб мати можливість бути біля Мії. Ти переміг, я зробив все що міг, я хочу служити тобі. Я впускаю тебе, віддаю свою душу тобі в руки. Роби з нею що заманеться – голос його був серйозним. Трохи тремтів та все ще чулися в ньому наполегливість і завзяття.

– Ні, Дамаре, ні… – приречено шепотів Натанаіл, який не готовий був втратити ще і єдиного сина, та усвідомлював, що це не зупинить Дамара, який картав себе за те, що дозволив Мії відправитись сюди. Він у всьому винив себе.

 Темрява зробила крок у його бік і побачила в очах хлопця порожнечу, яка віддзеркалювалась від його душі.

– Такий розвиток подій було легко передбачити. Які ви все ж таки жалюгідні. А я сподівався ще повоювати з тобою, та ти виявився таким слабаком як і твій батько. Шкода, що такі сили дістались саме тобі. Ти не вартий ними володіти.

– Так забирай їх – гарикнув Дамар. – Вони мені більше не потрібні.

 Вайліс кинувся до хлопця, щоб переконати його, що він робить помилку, та Дамар використав свої сили проти нього. Лорд відлетів і пробив своїм тілом діру у стіні печери.

 В одну мить, зло отримало все до чого так довго і наполегливо йшло. Темрява різким рухом розчинилась темною димкою і проткнула тіло хлопця чорним струменем у районі серця. Дамар неприродно вигнувся і почав задихатись. Його серцебиття пришвидшувалось з кожною секундою і чим швидше воно билось, тим нестерпніше ставало. Все тіло викручувало в судомах, вени, які виднілись крізь шкіру темніли й пульсували. Дамар впав на землю непритомний, огорнутий темним куполом, який не дозволяв нікому наблизитись, щоб не заподіяти шкоди своєму власнику, який проходив стадію оновлення.

 Алазар, який не хотів вірити у те, що бачив на власні очі, зрештою вийшов зі стану заціпеніння і повільним, невпевненим кроком рушив до ритуального каменю, на якому лежала непритомна Мія. Вайліс, який прийшов до тями, кинувся звільняти заручників поки в нього була така можливість.

– Що ти накоїв? – шипів Натанаіл, який здавалось, душею знаходився зовсім в іншому місці. Його тут не було, його душа помирала разом із рідними.

– Пробач мені, я не знав, що так буде, я просто хотів витягнути тебе звідси – шепотів у відповідь Вайліс.

– Я ненавиджу тебе, ти допоміг злу, ти занапастив мене і мою сім’ю.

Натанаіл повільно підійшов до Мії, біля якої схилився Алазар.

– Ми не встигли! – бубонів він. – Ми власними руками все знищили. Ми вбили її.

 Він впав на землю, картаючи себе за те, що не став на заваді Дамару.

 Натанаіл доторкнувся до обличчя коханої, світла душа якої покидала її тіло. Він відчував огидне зло, яке повільно вбивало його дружину, сенс його життя. Не мав сил, щоб хоч спробувати зупинити процес. Він просто сів на камінь і поклав її голову собі на коліна. Погладжував світлі локони, які поволі почали темніти. Подумки прощався зі своєю шаленою Мією. – Пробач мені! Пробач всім нам! Я не зумів стримати слова, не захистив тебе, та ми знову неодмінно зустрінемось. Дракон обхопив її тонку шию своїми тремтячими руками. Повинен був зробити це, повинен був зупинити процес і не дозволити злу отримати його кохану. Сльози з його порожніх очей капали на її обличчя. Не міг повірити, що зробить це, та знав, що так буде краще для неї.

 Та тільки наважившись на цей найважчий у його житті крок, відчув як руки припинили слухатись, як невідома сила не дозволяє їм зімкнутись і привести в дію задумане.  

– Зупинись, тату, не роби цього – зупинив його Дамар, який все ще боровся, та судячи по його знесиленому вигляді програвав у цій боротьбі.

– Я повинен! – щосили намагався протистояти його магії, щоб припинити страждання коханої жінки.

 Та сили сина відкинули його якомога далі від Мії. Купол, який утримував Дамара всередині лопнув, наче мильна бульбашка, звільняючи його зі свого захисного поля. Дамар різко підвівся на ноги. Його чорні очі пожирало пекельне полум’я, потік неймовірно могутньої сили відчувався навіть на відстані. Повітря навколо було важким і наелектризованим. Здавалось, він вийшов із самого пекла, несучи його вогонь у своїх венах.

 Він підійшов до скриньки й взяв її в руки, поставив поряд з Мією на жертовний камінь, не промовляючи жодного слова. Провів своїми пальцями по плечі непритомної жінки, а внутрішньою стороною долоні по її обличчі. Алазар сидів неподалік кам’яного монумента і вся його увага була прикута до цієї сцени. Обоє стали для нього рідними й усвідомлення подвійної втрати повільно вбивало його людяність, змушувало відключити почуття, одягнути маску байдужості до всього світу. Не хотілось відчувати біль, яка гострими кинджалами шматувала душу і простромлювали серце, залишаючи на ньому безліч рубців і шрамів, які ніколи не загояться.