Розділ 23. Несподівана зустріч

 Мія допомогла підвестись знесиленому Валарду і пройти до ложа, щоб він зміг присісти й відновити свої сили, які нахабно висмоктала Еланте перед смертю. Поки дракон приходив в себе, жінка направилась до скриньки, яка красувалась неподалік. Вона схопила її руками й в наступну секунду опочивальня наповнилась її криком. Долоні палали вогнем. Здавалось, що доторкнулась до розпеченого вугілля чи розплавленого заліза. Мія не могла відірвати своїх рук від клятої шкатулки. Їх наче утримувала невідома сила. Біль був настільки сильним, що здавалось долоні горіли живцем. Від больового шоку почало темніти в очах. Приступи нудоти й запаморочення довершували загальну картину пекельних відчуттів, які довелося пережити від дотику до предмета захищеного темною магією.   

– Мія – Валард миттєво, наче вириваючись з полону свого безсилля, зістрибнув з ліжка і підбіг до неї, хапаючи подушку, яка стояла позаду. Дракон вирвав скриньку з її понівечених рук і жбурнув якомога далі. Шкіра на долонях жінки, яка контактувала із нею – обвуглилась і вкрилась страхітливими опіками. Мія знепритомніла, та Валард встиг її підхопити. Він вклав її на ліжко і відтягнув тіло Еланти у закуток опочивальні, щоб її не помітили завчасно. Підійшов до скриньки, яка лежала на землі й спробував до неї доторкнутись, та відчув як шкіра почала палати. Повторив спробу через тканину, та нічого не допомагало. Нести її довго він не зможе. Шкіра дракона значно міцніша, та все ж не достатньо, щоб впоратись із захисною силою темної магії, яка брала свій початок із самого пекла. Дракон повернувся до дівчини й спробував привести її до тями, поки не повернулись потвори, які повинні були повернути його до клітки. Після декількох спроб, плескаючи її по щоках, Мія розплющила очі і її обличчя спотворилось від нестерпного болю. Вона тримала тремтячі долоні перед собою, а з очей котились сльози, які не в змозі була зупинити.

– Боляче, як болить! – не могла стримати крику.

– Знаю мала, тільки ти повинна потерпіти. – Валард кинувся до графина з водою, який стояв на столику в опочивальні. Він вилив вміст посудини в чашу і протягнув Мії:

– Це трохи зменшить біль.

 Вона занурила долоні до місткості з водою і це дійсно трохи зменшило відчуття болю, та сльози продовжили литись по її обличчю. Як тільки хотіла витягнути руки, вони знову починали палати й пекельно боліти.

 На крики дівчини ніхто не йшов, адже моторошні звуки з опочивальні їх королеви були звичним явищем.

– Нам потрібно негайно покинути її володіння, поки ніхто нічого не запідозрив і не забив на сполох – запевнив насторожений дракон, який готовий був у будь-яку хвилину кинутись на потвор тільки щоб не повертатись до клітки. Ця тендітна жінка подарувала йому надію. Він знав, що для дракона у цьому світі назад дороги немає, та все ж будь-яка свобода краще за перебування у клітці.

– Мої руки.. – вона дивилась на обгорілу шкіру і не могла вгамувати паніку.

– Не дивись на них, дивись на мене – скомандував дракон. – Ти зробила це, скринька у нас, а Еланта мертва. Залишилось тільки непомітно вибратись.

– Боляче! Пече вогнем.

– Я знаю, але на жаль нічим тобі не зможу допомогти, в цьому світі я безсилий і позбавлений своєї магії.

– Але що робити зі скринькою? Ми не можемо залишити її тут, вона потрібна, щоб ув’язнити темряву.

– Не хвилюйся, я понесу її – запевнив Валард.

– Ні! Ти також обпечешся – запротестувала, не бажаючи прирікати на муки ще й нового знайомого, який ще зовсім нещодавно змушений був терпіти знущання королеви цього пекла.

– Моя шкіра витримає значно довше, тим паче іншого виходу у нас нема – переконував її Валард.

 Дракон накинув на шкатулку простирадло, яке стягнув з ліжка і спробував підняти її в імпровізованому мішку, щоб не контактувати зі шкірою рук, та магія все одно перетікала по тканині й обпікала долоню навіть через бар’єр. Та за час свого вимушеного ув’язнення він вже встиг звикнути до пекельних мук, тому цей біль для нього здавався, м'яко кажучи, терпимим.

 Мія попрямувала слідом, намагаючись боротись із нестерпними відчуттями й сльозами, які застеляли очі. До горла підступала нудота, а в голові паморочилось, та вона знала, що повинна йти далі. Вийшовши із розгалуження печери, де знаходилась опочивальня Еланте, не зустріли жодної потвори, що неабияк здивувало, адже її королівство кишіло ними. Вони підозріло переглянулись, та пройшовши трохи далі, вийшли прямісінько на групу інших драконів, які, судячи з побаченого ­– перерізали їх усіх. Незнайомці перегородили шлях і направили свої мечі проти Валарда і Мії.

– Стояти! – скомандував один з них. – Як ви сюди потрапили?

– Я Валард – дракон вогняного клану. –  Еланте мертва – зупинився і відповів на запитання чоловік, прикриваючи своєю широкою спиною жінку.

– Що це у вас? – вказав на загорнуту скриньку.

– Послухайте, нам не потрібні проблеми. Ви перерізали потвор, а ми знищили їх королеву, тому можна вважати, що всі ми на одній стороні. Моїй супутниці потрібна термінова допомога – вказав на притихлу Мію – Ви не в змозі нам її надати, тому ми продовжимо свій шлях і ви не станете нас зупиняти – спробував бути якомога переконливим Валард.

– Закличте Натанаіла – скомандував дракон іншому, а жінка ледь не знепритомніла при згадці імені коханого.