Розділ 22. Валард у полоні Еланте

– Ліме, що ти мені притягнув цього разу – звернулась незнайомка до потвори.

– О, моя королево, це неабияка знахідка. Її кров…

  Жінка повільно підвелась і підійшла ближче до знахідки свого вірного слуги. Її одяг був доволі відвертим і навіть трохи вульгарним. Глибоке декольте оголювало пишні груди, напівпрозора тканина ледь приховувала тіло, а розрізи на спідниці сягали талії, відкриваючи стрункі ноги.  Вона протягнула свою руку на якій красувались величезні  гострі, наче лезо кігті й з особливою жорстокістю провела одним із них по ніжній шкірі на шиї. Від різкого, пекучого болю, Мія сіпнулась і ледь стрималась, щоб не закричати. Паніка міцно тримала за горло. Вона знову пригадала про кинджал подарований лордом Вайлісом, та до останнього намагалась відтягнути момент, адже усвідомлювала, що зараз не найкращий час перевіряти його силу. Одразу з обома вона б не впоралась. Та все одно тримала свою руку на його руків’ї, щоб встигнути швидко вихопити й завдавати удару, якщо ця істота надумає випити її кров і забрати в неї життя. Дивлячись з якою пристрастю вона  встромила свій кіготь у шкіру, відчувала її шалену тягу завдавати біль. Королева, як її називав Лім, не відчувала жалості до своїх жертв з легкістю відбираючи їх життя і з задоволенням смакуючи їх кров’ю.

– Справді, щось новеньке. Вона не дракон, але її кров така солодка – підтвердила слова свого слуги, а потім перемикнулася на Мію – Як ти сюди потрапила? – владним тоном вимагала негайної відповіді.

– Я не знаю – збрехала її полонянка.

– Хто ти така? Що тебе пов’язує з драконами? – продовжила допит жінка.

– Я нічого не пам’ятаю, я не знаю хто я і звідки – продовжила стояти на своєму, намагаючись приховати справжню причину своєї несподіваної появи.

– Та це вже не настільки важливо, ти станеш моїм завтрашнім ранковим десертом, нікчемна істота. Тільки одне не вкладається у моїй голові: як тобі вдалось привернути увагу дракона до себе і тим паче затягнути його до свого ліжка. Ти ж ніщо на їх фоні, ти просто їжа, порох під їх ногами. Чула я про ваш вид раніше, та окрім огиди ви не викликаєте жодних інших емоцій. Ти трохи вирізняєшся на їх фоні, адже твоя кров поєднана з кров’ю дракона, що робить її придатною для споживання. Кров, яка п’янить, вабить, збуджує. Це наче нектар, який збагачує мою суть новими силами.

 Мія кипіла від гніву, та намагалась тримати себе в руках, жевріла надія втекти звідси, адже ця жінка планувала залишити її до завтра.

 Її відвели у темну печеру, де, мабуть, розташовувалась в’язниця для полонених. Відчинили одну з кліток і закинули всередину. Вона впала на мокру землю. З інших куточків цього моторошного приміщення доносились стогони та шепіт. Було надзвичайно страшно і тільки в цьому місці прийшло гірке усвідомлення того, що звідси так просто не виберешся. Мія сиділа, обійнявши свої коліна і намагалась налаштуватись на хороший лад. Хотіла вірити, що все буде добре, що Дамар знав, що вона з усім впорається. Здавалось, її життя висить на волосині. В такі моменти в пам’яті спливали приємні спогади, які полегшували душевні муки, підліковували рани в серці. Вона заплющувала очі й бачила Натанаіла, Дамара, відчувала дотики свого чоловіка, його пристрасні поцілунки, палкі ночі. З очей котились сльози, боялась, що вже ніколи не обійме сина. Та з іншої сторони у голові шаленим вихором прокручувались слова коханого із її сну, що вони неодмінно зустрінуться в наступному житті.

 Її спогади розвіяв чоловічий голос, який повернув у важку реальність.

– Звідки ти тут?

– Я не знаю, не можу пригадати нічого. Я прокинулась під палючими променями сонцем у піску.

– Ти ж людина? – поставив наступне своє запитання.

– Як і ти напевно – проговорила жінка, хоч знала, що він не може бути людиною. Її попереджали, що їх вона тут не зустріне.

 Співрозмовник розсміявся, але не став заперечувати.

– А знаєш, я тобі не вірю. Відчуваю в тобі міцний зв’язок з драконами. Якимось чином ти була з ними тісно пов’язана, тому не намагайся мені задурити голову. Хоч все це досить дивно: людина з Даркоса. Чи він сам прийшов у твій світ?

– Я не розумію про що ти, я людина і дракони існують тільки у казках, тому припини  мене лякати.

– О, ти мене зовсім не боїшся, ти ж прекрасно знаєш, що дракони все відчувають. Навіть не намагайся обійти мої відчуття. Я з панівної родини, був колись… Мої вміння вищі на фоні інших одноплемінників.

 Мія розуміла, що цей дракон не може бути із панівної родини, адже у Данаріса тільки один брат. Вона мовчала, щоб не бовкнути чогось зайвого.

– Мовчиш? Я ж вгадав? Як тебе звуть?

– Мія – коротко відповіла на останнє його запитання.

– Гарне ім’я, коротке і легко запам’ятати. Через те, що ти мені сподобалась, я одразу попереджу, щоб не жила марними надіями: яким би способом сюди не потрапила і яку б мету не переслідувала, Еланте, не випустить тебе живою. Якщо я правий і ти певною мірою зв’язана з драконами родинним зв’язком, правда в таке важко повірити, твоя кров для неї наче солодкий нектар. П’ючи кров інших драконів, вона стає сильнішою, та завдяки їх витривалості, може пити їх довгий період, розтягуючи задоволення, а людське тіло надто слабке, щоб встигати виробляти достатню кількість свіжої крові, тому якщо вона надумає завтра тебе випити – ти помреш.