Розділ 21. Дорога до скриньки

 Наступного дня, Мія прокинулась з хорошим передчуттям. Сьогодні Дамар повинен був відкрити перехід у світ, в якому зберігалась омріяна скринька. Зло сховало її у місці, в якому дракони втрачали свої сили та магію, з якого не мали можливості повернутись. Всього тільки раз перетнувши його межі, дракон до скону залишався бранцем. Якщо темрява доклала скільки зусиль, щоб приховати скриньку, значить ця річ справді несла для неї загрозу. Тепер стало зрозумілим, чому зло намагалось схопити Мію. Дівчина була єдиною живою істотою, яка могла потрапити у сховок.

 Вайліс обрав найсильніших драконів свого клану для відкриття порталу і підтримки сил Дамара. Хлопець повинен був поновлювати свою магію, черпаючи сили з одноплемінників лорда Вайліса. До сьогодні це вважалось неможливим. Ритуал був досить складним і виснажливим. Досі не було дракона, якому вдалось його провести без прикрих наслідків для усіх учасників цього процесу. Жоден дракон не міг черпати силу іншого навіть маючи на те його згоду. Та Дамар був не просто драконом, він дитя пророцтва, яке повинно змінити цей світ на краще. Його сили дійсно зростали й примножувались з кожною хвилинкою. Він ще сам повністю не усвідомлював величину своєї сили та могутності магії, яка вирувала у його крові. 

 Мії не давало спокою, відчуття, що їй знову не все розповіли, та вона твердо вирішила спочатку дістати скриньку. Відчиняти портал вирішили у володіннях Вайліса, де його ж люди могли своєю магією звести над володіннями магічний купол, крізь який темрява не змогла б відчути відкриття переходу між світами.

– Мамо, ти готова? – Дамар підійшов, щоб ще раз переконатись, що вона не змінила свого рішення.

– Готова як ніколи! – з шаленим ентузіазмом відповіла жінка. –  Я тебе люблю! – додала, торкаючись його обличчя своїми тонкими пальцями.

– Не прощайся зі мною, у тебе все вийде – обійняв її Дамар.

– Дамаре, але це не схоже на тебе. Чому не намагаєшся зупинити мене і заборонити перетинати цей перехід? Ти щось бачив? Ти знаєш, що у мене вийде?

– Так я знаю, що все вийде. Я не кажу, що не боюсь за твоє життя, але те, що я бачив дає надію – посміхнувся хлопець.

– Зробімо це! Звільнимо Даркос від зла раз і назавжди – проговорила Мія, вдивляючись у впевнений погляд блакитних очей люблячого сина. Він вірив у їх перемогу.

 Вайліс скомандував своїм людям утворили коло, всередині якого стояв Дамар. Хлопець наказав відійти матері якомога далі, потім почав трансформуватись і Мія вперше побачила свого сина драконом. Він був темно-синього майже чорного кольору. Його луска переливалась антрацитовим, а по хребті й до самого хвоста йшов ланцюжок більшої за розміром, яка була схожа на розсип коштовного каміння. Така ж прикрашала його морду і могутні лапи. Небесно-блакитні очі різко контрастували з кольором його міцної, як броня шкіри. Дракон світився блакитним. З кожного, хто стояв у колі почали виходити різнобарвні потоки чи то магії, чи сили, видовище було надзвичайним. Дракон насичувався їх силами й з його відкритої пащі замість язиків полум’я виривалось різнобарвне світіння, спрямоване вгору. Було помітним, що Дамар і інші учасники цього ритуалу з останніх сил намагались впоратись з повним відкриттям порталу. Він то появлявся, то зникав. Обриси переходу поступово чіткішали, а світіння навколо збільшувалось. Зала заповнювалась світлом і приємним теплом, яке випромінював перехід.

  Насправді Мія шалено боялась, та не могла показати свого страху, хоч розуміла, що від драконів його важко приховати. Тіло тремтіло, шлунок скрутило у вузол, серце вистрибувало з грудей в очікуванні невідомого.

– Сонце, ти не повинна, я повністю підтримаю твоє рішення, яким би воно не було – взявся переконувати її Алазар, який хвилювався не менше за неї. – Це надто небезпечно, ти повинна розуміти, що можеш там залишитись назавжди й повір мені, тобі там не сподобається. Це жахливе місце, в якому немає місця слабкості. Ми не зможемо тобі допомогти.

– Алазаре, ти хочеш мене ще більше налякати? Я люблю тебе і поважаю та свого рішення не зміню хоч як би мені не було страшно. Я довіряю своєму синові. Якби він знав, що мені щось загрожує – ні в якому разі не дозволив би відправитись туди. Тому довірся і ти йому, він знає більше, ніж говорить.

  До них підійшов Вайліс і простягнув Мії малесенький кинджал. Руків’я якого було оздоблене коштовним камінням. Лезо було невеличким, тому його можна було легко сховати під одягом.

– Що це, Вайлісе?

– Візьми, я сам його викував у вогні дракона цієї ж стихії, він не простий, цей маленький кинджал здатний знешкодити зло, використовуй його тільки у крайній потребі.

– Дякую – прийняла його несподіваний подарунок.

– Я знаю, що все буде добре – посміхнувся завжди таємничий і надто серйозний лорд.

– А зі мною не хочеш поділитись своєю впевненістю? – зіронізував Алазар, пропалюючи Вайліса своїм нищівним поглядом.

– Там ти все зрозумієш – не беручи до уваги поведінки розгніваного дракона, він знову звернувся до жінки.

– Алазаре, попрощайся за мене з Дамаром і скажи, що я його люблю і…

– Мія, ти сама йому про це скажеш, коли повернешся – перервав її дракон – Чи ти надумала з нами усіма прощатись?

– Ні, просто…

– Годі, зараз ти увійдеш у цей портал, щоб повернутись зі скринькою, а ми за той час підготуємо закляття і все інше для знешкодження темряви – твердо проговорив Алазар, ледь стримуючись, щоб не кинутись за нею слідом.