Розділ 18. Правда, якої могло не бути

 Після емоційно-важких вихідних, проведених у нескінченних роздумах, Мія твердо вирішила вислухати історію дивакуватого незнайомця. Вона досі скептично відносилась до сказаних ним слів про їх спорідненість, та не могла пояснити того, що відчувала коли він був поруч. Розмірковувала над тим, що якби були знайомими у минулому, зустріч з ним у парку мала б спрацювати як каталізатор і повернути їй хоч частину втрачених спогадів, та цього не сталось. Чи могло це свідчити про те, що хлопець лукавить і переслідує зовсім інші цілі – не знала. Лікарі запевняли, що пам'ять повернеться, та коли й за яких обставин це станеться, сказати не могли. Залишалось тільки вислухати історію Дамара і зробити свої висновки. Все-таки її ніхто не змушує одразу прийняти його правду й повірити кожному сказаному слову. Вона в праві сама вирішувати як реагувати на його історію і що робити далі. Залишалась одна маленька проблема: де шукати хлопця?

 Після чергового робочого дня, вирішила знову прийти на своє місце в парку з надією зустрітись з ним там. Вона йшла вечірньою алеєю, минаючи шумних перехожих. Особливу увагу звертала на закохані парочки, які міцно тримались за руки й змушували замислитись над тим, чому досі не змогла покохати, чому ніколи не відчувала нічого подібного. Жінка по-своєму любила Макса, та ця любов не була коханням, швидше, сприймала його як друга або брата. Він допоміг у важкий період і був поруч, коли нікого не було. Розлука з ним виявилась не менш важкою. Вона наче знову втратила брата, єдину людину, якій була небайдужою. Мія чомусь панічно боялась самотності й не знала чи пов'язаний її страх з подіями в минулому.

 Заглиблена у свої роздуми, повільно крокувала стежкою в глиб парку. Людей все меншало, навкруги ставало тихо, та хлопець не появлявся. Здавалось, він втратив терпіння і залишив марні спроби переконати її у своїй версії минулого. Не одразу помітила, що залишилась єдиною відвідувачкою в цьому парку. Вирішила не випробовувати свою долю і повернутись додому. Туман, який несподівано опустився на територію парку, огортав її у свої обійми й мимоволі наганяв моторошні образи із фільмів жаху. Захотілось якомога швидше вибратись із цього місця і пірнути під ковдру, наче дитина, яка ховається від монстрів під своїм ліжком. Намагалась викинути із голови образи, які наганяли страху, та це огидне відчуття не покидало, а навпаки тільки зміцнювалось. Спочатку здавалось, що воно безпідставне, та постать, яка несподівано виникла перед нею, свідчила про інше. Мія сподівалась, що це Дамар, та з кожним новим кроком вперед, переконувалась у зворотному. Ця таємнича фігура вселяла страх і водночас відчуття, що ця зустріч не перша і не остання. Дівчина повільно позадкувала і направилась в протилежну сторону, та несподіванка від побаченого змусила забитись її серце частіше. Таємнича темна постать знову стояла навпроти. Вона сіпнулась і прикрила рукою вуста, щоб не закричати від несподіванки та страху, який охопив від маківки й до кінчиків пальців. Намагалась переконати себе, що це звичайний випадковий перехожий, та щось всередині їй підказувало, що це не так і потрібно якомога далі тікати з цього місця. А потім вона почула його сповнений люті та ненависті голос:

– Думали, що сховали тебе? Бідний Дамар намагався з усіх сил, щоб всі вважали тебе мертвою і цього разу без несподіваних поворотів в ролі щасливого батька, який повернув свою кохану після років довгої розлуки. Думав, що заплутавши усі сліди, які насправді вели до тебе, зможе переконати в цьому й мене. Та я завжди знав, що ти жива. Тільки не таке життя я для тебе планував. Ти повинна була страждати, помираючи кожного дня з горя, а натомість живеш тут і навіть не підозрюєш, що на тій стороні втратила те, без чого б не змогла прожити й дня – викарбовуючи кожне слово, з ненавистю окинув дівчину з ніг до голови, затримуючи свою увагу на сльозі, яка повільно скотилась з її щоки.

– Хто ти? Ми знайомі? – з острахом поцікавилась Мія, хоч в глибині душі знала відповідь на своє запитання.

– Ти ще питаєш? Ми майже рідні – хижо вищирилось його сповнене гніву обличчя. – Дамар постарався, та ми все виправимо. Я поверну тобі спогади, змушуючи страждати й буду впиватись твоїм горем. Як давно я на це очікував. Мріяв знову побачити твої сльози й почути благання. Тепер ти сама благатимеш своєї смерті. Вона стане для тебе єдиним можливим виходом з замкнутого кола, сповненого душевних мук. Ти ж бідненька поки що не знаєш, що сталось під час останньої нашої зустрічі – попрямував прямісінько не неї.

 Мія почала панікувати, намагаючись з останніх сил знайти вихід з парку. Та куди б вона не розверталась – там був він. Здавалось, постать була перед нею і водночас навкруги. Відчувала, що не дозволить їй піти. Знала, що зробить боляче і виконає свою обіцянку. Та все ж спробувала оминути злісного незнайомця.

– Не так швидко! Ти мій козир в рукаві! – спіймав за руку і стиснув з усією силою, змушуючи впасти від болю біля його ніг. На вигляд це був звичайний чоловік років тридцяти, та його очі змушували тремтіти від страху і переконували, що це не просто людина. Вони підкоряли, доводили до відчаю. Відчуття, які огортали в його присутності не можна було назвати приємними. Своєю темною енергетикою він проникав у найпотаємніші закутки її серця і душі, вишукуючи найслабші місця, які можна використати проти неї. Здавалось, ця постать пролізала в голову і копирсалась у її спогадах, намагаючись віднайти ті, які потрібні саме йому. Мія не могла опиратись його силі й приречено вдивлялась в глибину його пекельних очей.

Крізь темряву, яка почала огортати зсередини, почула знайомий самовпевнений голос. Ще ніколи вона не була настільки щасливою бачити свого новоспеченого, дивакуватого сина.