Розділ 17. Дамар

 Кожного вечора, після виснажливого робочого дня, Мія приходила у центральний парк. Тут можна було сховатись від метушні міста і зануритись в атмосферу створену самою природою. Вона не розуміла, чому так важко на серці й не могла пояснити своїх відчуттів. Хоч у її житті був Макс, дивним чином, вона відчувала себе самотньою. Здогадувалась, що причиною цього стану були відголоски з минулого, яке було прихованим від неї. Вона сідала просто на траві біля розлогого дуба і насолоджувалась самотністю й красою пейзажів заходу сонця. Любила спостерігати як воно сідало за обрій, відчувати й бачити, як з його неймовірно прекрасним заходом все поступово занурювалось у сон. На траву опускалась роса, яка дрібними кристаликами виблискувала у світлі паркових ліхтарів. Тут їй було спокійно. Здавалось, що тільки на цьому місці вона справжня, що тільки тут може відчувати.

 Сьогоднішній вечір не став винятком. Вона в черговий раз просто сиділа, насолоджуючись хвилинами спокою. Знала, що вдома чекав Макс, та не поспішала повертатись. Відчувала себе егоїсткою, та нічого не могла з цим зробити. Замислювалась над тим, щоб розірвати ці стосунки, та боялась ранити його почуття. Він до останнього надіявся, що вона зможе його покохати, та цього не сталось, від чого на душі ставало тільки гірше. Її душа страждала, а разом з нею страждали ті, хто був поруч.

  Сонце вже сховалось за горизонт і на землю опустились сутінки. Людей  в парку меншало, та це зовсім не бентежило Мію. Вона продовжувала замислено вдивлятись в горизонт, поки її думки не перервали кроки невідомого позаду, які стрімко наближались.

 Це трохи насторожувало, серце закалатало швидше, але вона не рушила з місця і вдала, що це її зовсім не бентежить. Була готова дати відсіч невідомому.

– Молода, красива дівчина сидить одна пізнього вечора на вогкій траві й навіть не обертається, щоб побачити хто позаду неї підкрався? Ти або дуже смілива або…

– Швидше друге… – холодно відповіла непроханому гостю.

 Відчула як чоловіча долоня торкнулась її плеча і використала прийом, який їй показував тренер з самооборони. Вона схопила його за руку і перекинула через себе. Потім блискавично затиснула його до землі. На неї із захопленням дивився молодий чорнявий чоловік з прекрасними небесними очима. Дивне відчуття, ніби вони вже зустрічалися не відпускало ні на секунду.

 – Що тобі потрібно? – суворим тоном поцікавилась Мія – Я зараз викличу поліцію.

– Ти за скільки часу зовсім не змінилась і цей вогонь у твоїх очах палає й досі – з легкою посмішкою на своєму обличчі промовив молодик, наче знав її раніше.

– Ми знайомі? Відповідай! – наполягала розсерджена жінка. Усміхнене обличчя молодика з ямочками на щоках зовсім не лякало, вона не відчувала у ньому загрози, а навпаки поряд з ним було спокійніше. Мія знала, що він їй не нашкодить.

– Можна й так сказати.

– Як це розуміти? – здивованим поглядом пройшлась по чоловіку.

– Може для початку ти б злізла з мене? Чесно сказати мені трохи ніяково лежати під тобою.

– Не потрібно було до мене підкрадатись. Звідки мені знати, що ти не якийсь маніяк?

– Якийсь з мене недолугий маніяк вийшов – засміявся чоловік. – Якби хотів нашкодити, підійшов би непомітно і схопив зі спини, та ти й сама добре відчуваєш, що я тобі не нашкоджу, хіба ж ні?

– Чому у мене таке відчуття, що я тебе вже зустрічала? – Мія повільно відпустила дивного молодика.

– Я можу все тобі розповісти, але ти й так мені не повіриш.

– А ти спробуй, люблю казочки на ніч від незнайомих чоловіків – з іронією у своєму голосі додала Мія.

– Почну з найголовнішого – вп’явся в неї своїм прискіпливим і водночас неймовірно красивим поглядом. Моє ім’я Дамар і я твій син – з серйозним виразом обличчя додав чоловік.

– Ти знущаєшся? – тепер дивилась на нього як на божевільного, а після невеликої паузи додала: ­– Я б ніколи не познущалась так над своїм сином, називаючи його Дамарем – зіронізувала сприймаючи його слова як невдалий жарт або оригінальний спосіб залицяння. – Та чесно сказати, за оригінальність – п’ятірочка – вже сміючись і збираючись покинути компанію дивакуватого юнака направилась до виходу із парку.

– Зачекай і я доведу тобі, що це правда – з викликом у своєму голосі спробував зупинити Мію.

 Жінка на секунду зупинилась, та потім вирішила не випробовувати долю і якомога швидше покинути парк й компанію трохи не здорового чоловіка. Однак, щось було в ньому до болю знайоме і таке близьке її серцю. Коли вона побачила його обличчя, серце забилось частіше і ці ямочки… Стоп! зупинись Міє! – намагалась зрозуміти свої дивні відчуття від несподіваної зустрічі.

Мія зайшла до будинку пізнього вечора. Макс сидів на дивані, очікуючи на неї.

– Мія, де ти була, де твій телефон, я тут місця собі не знаходжу.

– Пробач, я забула його на роботі. Вирішила трохи прогулятись і розвіяти голову, забуваючи про час.

– Про мене ти також з легкістю забуваєш? Ти хоч розумієш як я хвилювався? – з повними болю очима поцікавився розсерджений чоловік.

– Припини, зі мною все гаразд.

– Я так не думаю. Міє, з тобою не все в порядку. Кожної ночі ти прокидаєшся від жахіть, які не можеш пригадати, або просто не бажаєш зі мною ділитись, ти не поспішаєш додому, ходиш наче не жива, як сновида і я нічого не можу з цим вдіяти, мабуть, тобі буде краще без мене – засмучене обличчя Макса доводило до відчаю, змушувало відчувати себе справжнісіньким монстром, який зіпсував його життя.